Інший дім - Оксана Лущевська

— Може, ти йди, а я потім прийду, трохи припізнюся? — я ладна була вперше в житті не піти з Артемом, щоб таки спробувати викликати Anna.

— Що я можу сказати? — Артем скорчив гримасу й вийшов у під’їзд. — Роби, як знаєш.

Я зиркнула на батька — його очі блукали сторінкою газети «Пропоную роботу». Він то нервово смикав футболку, то потирав лискучу лисину.

І так весь вечір?

Мені не хотілося залишатися з ним наодинці.

Артем мав рацію: я вийшла за братом.

Артем

К-і-н-е-ц-ь с-в-і-т-у! Дурниці!

Такого просто за жодною логікою трапитися не може. Скажімо, якби Земля зіткнулася з гігантським астероїдом, тоді ми навіть і не відчули б, що настав кінець світу. Але такого не станеться. А отже, ніякого кінця світу не буде. Я читав колись на якомусь сайті, що вчені, досліджуючи нашу галактику, довели: всі ці пророкування про кінець світу — суцільна маячня.

Але ж на Поліні лиця немає.

Як зробити, щоб вона в це не вірила?

Чого я тільки смикався з тими новинами? Це ж треба! Попереду битва з «Чорними орлами», а в нас із Полею «кінець світу»!

Кінець світу?

Мені не хочеться розмовляти з Полею. Коли бачу її насуплене чоло, то розумію, що з мене нікудишній брат.

Але чим я можу зарадити в такій ситуації?

Гравцеві перед грою треба сфокусуватися... А як мені сфокусуватися, коли Полька виглядає так, наче щойно проковтнула якусь гидоту?

Кінець світу?

І як за таких умов сказати Полі про?.. Я ж планував зізнатися... Що тепер?

Ні, краще промовчати.

Сьогодні краще про це не розмовляти. Краще не чіпати Польки взагалі.

Сфокусуватися на грі.

Сфокусуватися на грі.

Сфокусуватися на грі.

Не забути крикнути водію маршрутки, щоб зупинився біля школи.

Кінець світу?

Маячня. Дурниці.

Кіоск, кіоск, кіоск... Супермаркет... Сфокусуватися... На грі. Сфокусуватися...

Сто пудів, таки краще грати на своєму майданчику.

Добиратися на гру маршрутками — це витрачати енергію гравця.

— Біля супермаркету! Зупиніться, будь ласка!

Поля

Спочатку на майданчик вийшов Жека, потім Федот, за ними — Артем. Публіка аплодувала. Переді мною сидів тато мого однокласника. Чоловік — справжній фанат. Свистить так, як Соловей-Розбійник, але при тому його бридка слина розлітається бризками навсібіч. Бррррррр! Скільки разів я зарікалася не сідати поблизу цього психа. Ні, я поважаю людей, які захоплюються спортом. Я й сама — фанат свого брата. Разом із ним ми не раз фанатіли від гри Мо Вільямса. Артем постійно слідкує за виступами клубу «Лос-Анджелес Кліпперс», і я теж. Але щоб уже так фанатіти... Бррррр!

Під час гри мені не раз здавалося, що чоловікові-фанату ставало погано, аж так він червонів, горланячи. Я смикалася коли він підстрибував і вищав. Дядечко скаженів не на жарт.

Ні, скажіть, чого верещати на самому початку?

Він знову вигукнув, і я заплющила очі: в голові розросталося велике чорне коло. Ні, квадрат, чорний квадрат. Як на картині Казимира Малевича, яку колись показувала мама в одній із книжок про мистец­тво. Не знаю, скільки я так просиділа, але це було вперше, коли я не слідкувала за грою.

До мене долинав звук ударів м’яча, особливий, баскетбольний — з виляском, тупіт гравців, поодинокі викрики вболівальників, але я кудись наче випала. Повіки заплющувалися, в голові все плуталося, мішалося, роїлося...

Чорний квадрат переростав у коло, хрест, трикутник, і знов у квадрат. Не знаю, як називається такий стан. На думку недоречно спало слово «нірвана», але «нірвана» означає перехід у стан спокою. А я відчувала лише нервове напруження. Якщо й переходила кудись, то хіба до безкінечної тривоги. Складалося враження, що голова за мить вибухне мільйонами чорних квадратиків, кіл, хрестиків, трикутників. Гру зупинять, викличуть швидку, і всі дізнаються, що в сестри Арчі поїхав дах.

Я проводжала Артема розгубленим поглядом, не могла зосередитися. Він вів м’яча, наче в уповільненій зйомці. Арчі високо підстрибнув. Кинув м’яча. Гігантська гумова помаранча потрапила в кошик.

— Бенк шот, Арчі! — крикнув чоловік. — Бенк шот! — його слина полетіла мені в обличчя.

Я оговталася.

— Молодчина, Артем! Арчі, порви їх!

— Наш пацан, Арчі!

М’яч з виляском відбився від підлоги. Я немов склалася докупи й тепер чекала, що Артем подивиться на мене і, як завжди, підморгне.

— Єєєєс! Єєєєс! Єєєс! — завищала білява дівчина з команди підтримки, і раптом Артем... підморгнув їй, а потому перехопив м’яча з рук суперника й став рухатися по колу.

Я сиділа на стільчику так, наче мене викликали до кабінету директора. Довкола мене вчителі, батьки, завуч і власне директор. А я щось таке накоїла, що їм усім за мене соромно. Усі червоніють. І я теж.

Артем підморгнув дівчині?! Не мені? Як це розуміти?

Хто його талісман? Хто його оберіг? Не я?

Артем підморгнув білявці.

Чорні квадрати в моїй голові вдарялися один об одного своїми гострими кутиками. Я бачила, як Арчі доводив м’яча до кошика суперників. Знову уповільнювалися рухи. Останні секунди першого тайму добігали кінця.

— Арчі, ти крутий! — білявка в коротких чорних шортах ледь не вискочила на майданчик. Я бачила, як вона звела тонкі руки й сяйнула рожевою кофтиною в блискітках.

«Аліна? Капітан групи підтримки? Аліна?!»

— Арчику-у-у-уу-уу-у-у-у, — зно ву задзвенів її тон­­кий голос і влучив у кошик разом з м’ячем.

Артем удруге підморгнув їй.

«Арчику?» — у мене рвалося серце.

Остання секунда — команда «Бурих ведмедів» вела. Чоловік-фанатик галасував і оббризкував усіх довкола рідиною зі свого рота.

«Арчикууууу!» — ще раз немов шмагнуло мене по щоці Алінине вищання, і я не стала більше чекати, схопила свого наплічника й почала продиратися крізь натовп, наступаючи на ноги глядачам. Я проривалася уперед: до дверей, на вулицю. Більше не хотіла бути присутньою там, де моєї присутності не чекали.

Я летіла, нічого не бачачи перед собою. Згодом трохи вповільнила крок. Озирнулася, не розуміючи, де я. Хоч як добре знаю наш район, та на Троєщині загубитися дуже просто. Особливо коли нові будівлі щодень ростуть, немов гриби після дощу. Магазини, супермаркети, ресторани, бари, забігайлівки, аптеки, банки, заправки... А я досі майже не їжджу Києвом сама. Подумати лишень — я прожила тут цілих десять років! А навіть своєї Троєщини не знаю. Запитайте мене про моє місто, і я назву Майдан Незалежності, Контрактову площу, Андріївський узвіз, кілька кінотеатрів, бібліотеку, базари та