Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая
Так воно й було. «Треба в ноти, а не на люстру дивитися! Маестро! Так ви, чого доброго, ще жалібний марш забарабаните».
А що я в тих нотах побачу? Ті ноти, може, ще з торішньої чи з позаторішньої опери, а я завжди граю те, що треба грати. «Краще, — думаю собі, — дивитимуся на струни, — може, піймаю того пальця, якому схотілося мене на старості літ посміховиськом зробити». І піймав!
Дідусь обережно роздяг свого контрабаса і показав, як воно все тоді трапилося.
— Тільки-но я заграв свою партію в другій дії, аж раптом знову: «Динь!..» І тут я побачив — на поріжку, об який спираються струни, стоїть малесенький кудлатий-кудлатий чоловічок, поглядає на мене хитрими оченятами, а паличкою об струни: «Дінь-дон, дінь-дон…» Тоді відчув, що я дивлюся на нього, — плиг з поріжка і зник десь.
— Не вірите? — питає дідусь, дивлячись кудись поверх окулярів. — І я спершу не повірив. Ну, думаю, якщо вже мені гноми почали ввижатися, то пора на пенсію. Прийшов додому і написав заяву. Так і так, сорок п'ять років одіграв — досить. Провели мене музиканти на пенсію, подарунків надавали, всякого щастя назичили — живи та рибу лови. А мені все той гномик з голови не виходить. Може, думаю собі, хтось підмінив мені окуляри? Одного разу я їх був залишив в оркестровій. Але, здається, окуляри ті самі. А може, то кудлатий диригент так застряв у голові і ввижається мені по-різному? Ні, не те… Хто ж тоді по струні бренькнув?
Дідусь ще довго ходив до театру, обдивлявся там усі закутки, поставивши збоку стілець, сидів під час спектаклів у першому ряду і все дивився й дивився на оркестр — аж поки починав дрімати чи вдавав, що дрімає. Гноми то шмигали за струнами арфи, то, заткнувши вуха, пробігали по барабану, то сиділи на величезній кришталевій люстрі і, спершись на кулачки, слухали музику.
Дідусеві, звичайно, хотілося знати, звідки взялися ті гноми. І ще: чому тільки він їх бачить, часом навіть підморгне їм, а інші гномів не помічають?
Усі наукові здогади, яким бракує доказів, називають гіпотезами. Отож дідусь, після довгих спостережень, уклав таку гіпотезу.
Колись давно-давно в театрі грали чудову казку «Лікар Айболить». О! То були золоті часи для театру. В залі жодного пустого місця. Скрізь діти, діти, діти. Лише де-не-де з третього ярусу можна побачити лисину чи сиву потилицю.
Спектакль іде довго, діти в кріслах аж танцюють від переживань, жують печиво, тістечка, а крихти сиплються на підлогу. А коли є ласощі, то знаходяться на них і ласуни. Отак у театрі завелися миші. їх помітили всі — від чергового пожежника до директора театру, який страх боявся, щоб миші не погризли нової оксамитової завіси.
Добре було мишкам доти, доки всі діти міста по двічі, а то й по тричі подивилися виставу. А коли діти переконалися, що розбійник Бармалей не впіймав і ніколи не впіймає лікаря Айболитя, вони заспокоїлись і перестали ходити в театр. Уже не було солодких крихт під кріслами, і для мишок настали голодні та сумні дні.
Тоді миші одної місячної ночі вийшли надвір і стали нишпорити у клумбі побіля театру. Але там тільки й було смачного, що пахучий горошок. Інші зернятка були або гіркі, або колючі, як їжачки. Гризуть усе те миші і сльозами заливаються. І тут одна мишка надумалася: треба самим землю копати, горошок сіяти, доглядати його! Ледачі, звичайно, заперечували, що з того нічого не буде. Умовляли перебратися в яку-небудь комору чи в кінотеатр. Там діти насіння лузають просто на підлогу.
Хто з мишок залишився в театрі, той почав вирощувати горошок, братків та красольки. Кроти орали, горобці волочили, а їжаки урожай звозили. Так мишки сіяли, пололи і, самі того не помічаючи, стали обертатися на малесеньких чоловічків. На гномів, як казав дідусь.
Згодом вони навчилися читати, писати та співати пісень. Одні з них зостались у місті, інші помандрували на поля, в ліси і подружилися з усіма тваринами, звірятами та дітьми.
Дідусь розповідав, ніби ці гноми можуть із сонячних променів, пташиного щебету і запаху квітів виткати стрічки мрій, що їх потім показують дітям, неначе кіно. Отак який-небудь пастушок пасе собі гуси, чи мале хлоп'я лежить у ліжечку, хворіє, чи, як Расуте, стереже домівку — і ніхто з них не знає, чому це йому раптом спало па думку на лижах з веселки з'їхати… Вилізти високо-високо та й пірнути прямісінько в озеро. Можна й просто так сісти, без лиж…
— Звідки б я про все це знав, якби вони самі не розповіли, — мовив дідусь.
І як було йому не повірити! А коли Гедрюс запитав, чому тих гномів майже ніхто не бачить, дідусь пояснив:
— Павуки їм пряжу прядуть, і одежа в них майже такого кольору, як повітря. Може, й тому… Але слухняним дітям вони обов'язково показуються… Невже вам так і не доводилося їх бачити? Як же це так?
— Та якось я бачила… — почала Расуте й нараз почервоніла, мов райське яблучко. Не така вже вона й слухнянка. Ось і недавно дістала прочухана за те, що вирізала носа й очі в дідусевому капелюсі.
— А Лепутіса я справді бачила! Уві сні, — додала, щоб не подумали, ніби вона брехуха. — Такий розкуйовджений, і я його розчесала.
А Гедрюс, хоч і намалював цілий зошит гномів, щиро зізнався, що жодного разу їх не бачив. Але стрічки мрій він бачить інколи навіть у школі на уроках.
— Ще побачите, — обіцяв дідусь, — побачите. Я вам коли-небудь покажу…
Та якось, восени дідусь заснув і не прокинувся. Мама
