Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель в південних морях - Астрід Ліндгрен

вигукнув Томмі. — Яке щастя, що ми повернулися додому на зимові канікули! — Треба, щоб нам завжди було весело, — додала Анніка. — І тут, у віллі "Хованка", і на острові Химерії, і скрізь. Пеппі кивнула головою. Вони всі троє посідали на стіл. Раптом по обличчю Томмі пробігла тінь. — Я не хочу стати великим, — твердо сказав він. — І я також не хочу, — мовила Анніка. — Ще б пак, є чого хотіти, — погодилася Пеппі. — Великі люди ніколи не радіють. Вони все думають про свою нудну роботу, модні убори, мозолі й пробиткові податки. — Прибуткові, а не пробиткові, — виправила її Анніка. — Байдуже, як їх назвати, однаково то погань, — сказала Пеппі. — А ще вони вірять у всілякі забобони та інші дурниці. Думають, наприклад, що станеться велике лихо, якщо під час обіду ненароком уколеш себе ножем у язик. — І гратися вони не вміють, — мовила Анніка. — Ох, як погано, що ми всі колись виростемо. — А хто сказав, що ми неодмінно виростемо? — запитала Пеппі. — Здається, я маю десь кілька пілюль. — Яких пілюль? — запитав Томмі. — Дуже добрих для тих, хто не хоче стати великим, — відповіла Пеппі й зіскочила зі столу. Вона заходилася шукати на полицях та в шухлядах і через якусь хвилину показала Томмі й Анніці щось дуже схоже на три жовті горошини. — Та це ж горох! — розчаровано мовив Томмі. — Тобі так здається. А насправді це пілюлі круть-верть. Мені їх дав у Ріо-де-Жанейро один індіанський ватажок, коли випадково почув, що я страх як не хочу стати великою. — А хіба такі маленькі пілюлі можуть допомогти? — недовірливо запитала Анніка. — Ще й як можуть! — запевнила Пеппі. — Тільки їх треба з'їсти в темряві, та ще й сказати:

Будемо круть-верть ковтати, Шоб великими не стати.

— Щоб, а не шоб, — мовив Томмі. — Коли я сказала шоб, то й треба так казати, — відповіла Пеппі. — Вся штука в цім, розумієте? Багато хто каже "щоб", і стається найгірше, що може бути. Якось один хлопець ковтнув таку пілюлю і сказав "щоб" замість "шоб". І почав так рости, що аж страшно. По кілька метрів на день. Спершу йому навіть було добре, бо він міг кусати яблука просто з яблуні, наче тобі жирафа. Але потім він став надто великий. Коли приходили в гості його тітки й хотіли сказати йому: "О, як ти гарно виріс і змужнів!", то мусили кричати в мегафон, щоб він почув. Бо видно було тільки його довгі, тонкі, мов тички, ноги, що губилися десь у хмарах. Голосу його також не було чути. Хоч ні, якось він лизнув сонце і коли впік язика, то так верескнув, що на землі пов'яли квітки. Але то був єдиний раз, що його почули. Хоч його ноги й далі мандрували по Ріо-де-Жанейро і, мабуть, заважали вуличному рухові. — Я боюся ковтати пілюлю, — злякано заявила Анніка. — А то ще скажу щось не так. — Ти скажеш так, як треба, — заспокоїла її Пеппі. — Якби я думала, що ти помилишся, то не давала б тобі її. Бо було б нудно гратися з самими твоїми ногами. Уяви собі таке товариство: Томмі, я і твої ноги. — Не бійся, ти не помилишся, Анніко, — запевнив сестру й Томмі. Діти погасили свічки на ялинці. В кухні стало зовсім темно, тільки червонів жар у плиті. Вони мовчки посідали в коло на підлозі і взялися за руки. Пеппі дала Томмі й Анніці по пілюлі круть-верть. Від напруження в них аж мороз пішов по спині. Подумати тільки, за мить ці чудодійні пілюлі будуть уже в їхніх животах, і тоді вони ніколи не стануть великими! Як гарно! — Ну ковтаймо, — прошепотіла Пеппі. Вони проковтнули пілюлі і всі троє проказали в один голос:

Будемо круть-верть ковтати, Шоб великими не стати.

От і все. Пеппі знов засвітила світло. — Чудесно, — мовила вона. — Тепер ми ніколи не виростемо, не матимемо мозолів та інших прикрощів. Хоч пілюлі лежали в шафі так довго, що хтозна, чи з них не вивітрилася чарівна сила. Але будемо сподіватися на краще. І раптом Анніка щось згадала. — Пеппі, — злякано мовила вона, — ти ж хотіла стати морською розбійницею, як виростеш! — Ет, я й так можу нею стати, — відповіла Пеппі. — Можу.стати маленькою розбійницею, що сіє навколо себе смерть і жах. — Пеппі хвилину подумала, потім додала: — Уявіть собі, що через багато років вулицею ітиме якась тітка, побачить, як ми вистрибуємо в садку, і, може, спитає тебе, Томмі: "Скільки тобі років, дитино?" А ти відповіси: "П'ятдесят три, якщо я не помилився". Томмі весело засміявся. — Вона, певне, подумає, що я дуже малий на свої роки. — Так, — погодилася Пеппі. — Але ти зможеш їй сказати, що ти здавався більшим, як був менший. Томмі й Анніка раптом згадали, що мама наказувала їм довго не сидіти. — Нам треба вже йти додому, — сказав Томмі. — Але завтра вранці ми знов прийдемо, — додала Анніка. — Гаразд, — мовила Пеппі. — Ми почнемо будувати хатку зі снігу о восьмій годині. Вона провела їх до хвіртки і помчала назад до вілли, аж заметляли руді кіски. — Чуєш, Анніко, — сказав трохи згодом Томмі, коли вже почистив на ніч зуби, — чуєш, якби я не знав, що то пілюлі круть-верть, то заприсягся б, що то звичайний горох. Анніка стояла в рожевій піжамі біля вікна й дивилася на віллу "Хованка". — Глянь, я бачу Пеппі! — захоплено вигукнула вона. Томмі також кинувся до вікна. Тепер, коли з дерев опало листя, можна було заглянути до кухні Пеппі. Пеппі сиділа за столом, підперши голову руками. Вона замріяно дивилася на свічечку, що миготіла перед нею. — Вона... вона, мабуть, тепер дуже самітна, — сказала Анніка тремтячим голосом. — О Томмі, як тільки настане ранок, ми відразу ж побіжимо до неї! Діти якийсь час мовчки дивилися в зимову ніч. Над дахом вілли "Хованка" сяяли зорі. А всередині вілли була Пеппі. Вона повинна завжди там бути. Аж якось дивно було подумати про те, що роки спливатимуть, а Пеппі, Томмі й Анніка не ставатимуть більшими. Якщо, звичайно, пілюлі