Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ой мамо, я великого горя зазнала!

— Ти? Великого горя?

— Так. Бідний Уолтер потонув.

Флоренс обіруч затулила обличчя й розридалася. Скільки вже тих потаємних сліз пролилося над долею Уолтера, а все ж кожного разу, як вона думала або говорила про нього, вони текли знову.

— Скажи ж мені, любонько, хто той Уолтер? — спитала, голублячи її, Едіт. — Ким він для тебе був?

— Він був мені братом, мамо. Як наш Поль помер, ми з ним сказали одне одному, що будемо братом і сестрою. Я знала його віддавна — ще як була зовсім мала. Він і Поля знав, той дуже любив його. Чи не останні слова Поля були: «Не забувайте за Уолтера, татку. Я любив його». Уолтера тоді покликали до нього, і він був при тому… в оцій кімнаті.

— І він не забував за Уолтера? — сухо спитала Едіт.

— Тато? Він одрядив його за кордон. І Уолтерів корабель розбився, — схлипуючи, відповіла Флоренс.

— Він знає, що Уолтер загинув?

— Не знаю, мамо. І нема як довідатися. Матусю люба! — скрикнула Флоренс, припавши до неї, наче шукала захисту, і заховавши обличчя в неї на грудях. — Я знаю, що ви бачили…

— Тихо! Зажди, Флоренс! — Едіт пополотніла й сказала це так серйозно, що долоня, якою вона затулила рота дівчині, була зайва. — Насамперед розкажи мені про Уолтера. Хай я як слід в усьому розберуся.

Флоренс розповіла їй все, аж до дружби з містером Тутсом, про якого навіть у смутку не могла згадувати без усмішки, дарма що була йому дуже вдячна. Коли вона скінчила своє оповідання й запала мовчанка, Едіт, що досі уважно слухала, не випускаючи її руки з своєї, сказала:

— То що, ти кажеш, я бачила, Флоренс?

— Що я… — відповіла Флоренс, знову заховавши своє обличчя на її грудях, — …що я не належу до люблених дітей, мамо. І не належала ніколи. Я ніколи не знала, що треба робити, щоб мене любили. Я не знала, як це робиться, і не мала нікого, хто б мене навчив. Ох, скажіть, як мені стати дорожчою для тата! Навчіть мене. Ви ж так добре знаєте, як це робиться! — І, ще міцніше притулившись до неї, шепочучи гарячкові, уривчасті слова подяки та любові, Флоренс, позбувшись тягаря своєї скорботної таємниці, довго плакала в її обіймах, але вже не так гірко, як перше.

Сполотнівши, аж побіліли губи, з обличчям, що мінилося безперестанно, доки застигло мертвою маскою гордої краси, Едіт дивилась на дівчину, що плакала у неї на грудях, а тоді поцілувала її. І, обережно вивільнившись та відсторонивши її, спокійно й статечно, наче мармурова статуя, голосом, що дедалі глибшав і тільки тим виказував її хвилювання, сказала:

— Ти не знаєш мене, Флоренс. І не дай боже, щоб ти чогось навчилась од мене.

— Не дай боже? — здивовано перепитала Флоренс.

— Так, борони мене боже вчити тебе, як треба любити чи бути коханою. Краще б я в тебе цього навчилась, але вже пізно. Я люблю тебе, Флоренс. Я й не думала, що можу полюбити когось так, як тебе полюбила за цей короткий час.

Бачачи, що та хоче щось сказати, вона жестом спинила її й вела далі:

— Я завжди буду тобі щирим другом. Любитиму тебе, як тільки можна любити в цім світі. Ти можеш цілком покластися на мене — я знаю, що кажу, — можеш звіритися мені цілим своїм чистим серцем. Є чимало жінок, багато в чому і кращих, і чесніших за мене, з якими він міг би одружитися, Флоренс, але жодна інша його дружина не віддала б тобі свого серця, як я.

— Я знаю це, люба мамо! — скрикнула Флоренс. — Знаю від першого, такого щасливого дня!!

— Щасливого дня, — ніби механічно повторила її слова Едіт і казала далі: — Тут немає моєї заслуги, бо я дуже мало думала за тебе, поки не побачила, але винагорода, — твої любов та довір’я, — хоч не заслужена, нехай буде моя. І через те, Флоренс… цього першого мого вечора в цьому домі… я хочу — і так буде найкраще — сказати тобі, вперше і востаннє…

Флоренс, сама не розуміючи чому, майже зі страхом чекала, що вона скаже, але не могла відвернути очей од вродливого і зосередженого обличчя навпроти.

— Ніколи не шукай в мені того, чого тут немає. — Едіт поклала руку собі на груди. — Але, якщо тільки можеш, не зрікайся мене через це. Ти що далі, то краще мене пізнаватимеш, а прийде час — знатимеш не гірше, ніж я сама себе знаю. Будь же тоді ласкава до мене, як зможеш, аби не згірк той єдиний солодкий спомин, який мені лишиться.

Сльози на очах, що невідступно дивилися на Флоренс, свідчили, що оте незворушно-спокійне обличчя — всього лиш вродлива маска. Все ж вона зберегла її й провадила далі:

— Я бачила те, про що ти кажеш, і знаю, як багато в тім правди. Але повір мені — якщо нині не повіриш, то повіриш завтра, — я менше, ніж будь-хто, можу допомогти тобі, Флоренс. Тільки не питай мене чому, — взагалі не говори зі мною про це чи про мого чоловіка. Хай у цьому питанні між нами заляже мовчанка — глибока, як могила.

Кілька хвилин вона сиділа без слова, а Флоренс тим часом боялася й дихнути, у її наляканій, непевній уяві товклися, наздоганяючи один одного, невиразні, неясні здогади, підтверджувані правдою щоденного життя. Майже відразу по тому як Едіт скінчила говорити, її обличчя пом’якшало і стало таким, як завжди, коли вони з Флоренс бували самі. Вона провела по ньому долонями, а підвівшись, ніжно обняла дівчину, сказавши «На добраніч», і швидко, не обертаючись, вийшла з кімнати.

Та коли Флоренс була вже в ліжку, і в кімнаті лише жеврів камін, Едіт повернулася, сказавши, що не може