Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик

Юрко зблід ще дужче. Так ось у чім справа! Його звинувачують як злодія! І всі докази справді проти нього!

Ну, ні, він боротиметься за себе, і його підтримають Сергій і Марта, які знають, де він був учора!

Він стояв, як на вогні. Очі його палали. Пальці нервово м'яли полу піджака.

— Тепер мені все ясно, — тихо промовив Юрко. — Ви вважаєте, що то я вкрав плівку…

— Отже, — заохотив його Степан Бенедиктович до дальшої мови.

— Ніж, знайдений у лабораторії, мій. Але як він туди потрапив, я не знаю… Я вчора вночі справді не був дома. Повернувся лише о першій ночі. Та повернувся я не зі школи, а з Замкового острова, де був разом з Сергієм Лісовим і Мартою Кравченко. Там нас застала гроза, — ось чому ми так пізно повернулися додому. Коли ви їх запитаєте про це, то переконаєтесь, що я там був з ними з п'ятої чи шостої години вечора і до ночі. Отже, одночасно я не міг бути в лабораторії.

В учительській залягла тиша.

— Якщо це так, то він має серйозне алібі, — сказав Степан Бенедиктович, звертаючись до директора.

Той на знак згоди ствердно кивнув головою.

— От-от, — зрадів Юрко, пригадавши, що означає слово «алібі». — Можете перевірити. Запитайте товаришів…

— Ти міг це зробити після уроків, від другої до п'ятої, коли в школі теж майже нікого немає, — сказала Олена Калістратівна.

— Ні, в цей час він не міг проникнути в лабораторію, бо я там був до пів на шосту, — сказав учитель фізики, що досі слухав мовчки.

— Що ви робили на острові? — запитав директор.

Юрко завагався.

— Це наша таємниця, Іване Петровичу… Без згоди товаришів я не можу сказати…

— Крутійство! — вигукнула Олена Калістратівна. — Він водить нас за ніс! Чому ми повинні вірити на слово хуліганові Лісовому? Може, вони разом були в лабораторії?

— А Марта Кравченко? Вона теж була разом з нами? А батько Марти? Він зустрічав нас на березі, коли ми підпливали на човні.

Олена Калістратівна відповіла не зразу. Та крижинка, що знову заблищала в її очах, раптом зовсім розтала. З нею розтала і суворість на обличчі. Воно зразу подобрішало і мовби покращало.

Вчителька якось зовсім по-новому глянула на Юрка, здвигнула плечима.

— Не знаю… Не можу пояснити собі, як і чому все це сплелося в такий тугий вузол навколо Романюти. Якщо він каже правду, то тут все-таки багато загадок, багато таємниць… Романюто, чому ти не хочеш сказати, — що ви робили на острові?

— Я ж сказав, що це наша таємниця, — відповів Юрко.

— Гаразд, — підвівся директор. — Степане Бенедиктовичу, поговоріть, будь ласка, з Лісовим і Кравченко сьогодні, не відкладаючи! І з Романютою теж…

За рогом школи Степан Бенедиктович повернув у малопримітну незабруковану вуличку.

Друзі переглянулись і мовчки попрямували за ним. Сергій штовхнув Юрка під бік, шепнув:

— Веде додому! От щоб я впав на цьому місці! Ти ж гляди не розпатякай про копачів на острові. Скажемо — працює експедиція. Бо інакше нам буде заказана дорога до замчища, от побачиш!

Незабаром вони зупинились перед невеликою чепурною хатою під червоною черепицею. Степан Бенедиктович відчинив хвіртку і пропустив їх попереду.

— Приймай гостей, Докіє Іванівно! — гукнув він дружині, яка працювала в саду на грядках. — Чаю нам та ще й з варенням! А ми тим часом побесідуємо під яблунею.

Степан Бенедиктович запросив учнів у садок, де під розлогою яблунею стояв на товстій дубовій ніжці круглий дощаний стіл. Коли всі посідали, він звернувся до Юрка.

— А тепер розповідай усе як було, нічого не приховуючи!

Юрко почав розказувати.

Степан Бенедиктович не перебивав, не перепитував. Його темно-сірі задумливі очі уважно дивилися на хлопця, ніби вивіряли, чи правду він каже. Юрко відчував це, і йому хотілося кожним словом, кожним своїм рухом переконати класного керівника, що говорить від щирого серця. Та хіба він міг, бачачи повне довір'я до себе, обманювати?

— … Гроза вщухла, і ми, задубівши від холоду, вирішили пливти до берега. Коли підпливали до причалу, на пристані пробило дванадцять годин. А в годину ночі ми вже були з Сергієм дома. От і все.

Він замовк і полегшено зітхнув, його не дуже турбувало те, що він не сказав про копачів. Врешті, хіба це так важливо? У Степана Бенедиктовича досить турбот…

— Як пояснити, що твій ножик опинився у лабораторії саме тієї ночі, коли там зникла плівка? Ти нікому його не давав? — спитав Степан Бенедиктович.

— Ні, не давав…

— А може, хтось сам узяв? Або Юрко загубив? — втрутився Сергій і звернувся до товариша: — Де ти його тримав?

— Він завжди був у мене в кишені піджака. Останні дні в класі жарко, і, приходячи в школу, я вішаю піджак на вішалку.

— Ну, от і розгадка! — вигукнув Сергій. — Хтось поцупив ножа, а потім загубив. Може, й навмисне, щоб відвернути од себе підозру! Хотів би я тільки знати — хто це? Невже Хвостенко?

— Чому саме Хвостенко? — запитав Степан Бенедиктович.

Сергій насмішкувато глянув з-під чорної чуприни на Юрка, але промовчав, пам'ятаючи, як розгнівався на нього товариш за те, що він розповів про той випадок хлопцям. Юрко теж не поспішав відповідати.

Учитель перевів погляд на Марту.