Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

Так душити Тама почало, що зірвався він з ліжка, помчав до лісу, нарубав гілочок і з них паркан до ранку поставив навколо свого поля та нори. От тільки не знав як столика обгородити. Він точнісінько на межі стояв. «Раз ми його разом будували, значить він наш, спільний. Чаювати ми вже не будемо певно ніколи, то значить Туту столик точно не потрібний. А мені в господарстві знадобиться». І столика до своєї ділянки відгородив.

Зранку прокинувся Там, вийшов на двір, що б вмитися, і жахнувся. Весь горб і поля були обгороджені високим дерев'яним парканом. На фіртці висіла здоровенна колодка. До вечора і Там відгородився. Коли вже останню штахетину чіпляв, жаба в гості прийшла.

— Що це ви робите, сусіде?

— Від Тута відгороджуюся.

— Правильно робите. Заздрить він багатству вашому. Не приведи боже, ще спалить. Що тоді будете робити?

Узяв до голови Там, що Тут його нору спалить. Він же без нори не перезимує. Якщо запаси згорять, це вірна смерть. Душити знову почало.

Не спав до ранку, очей не закрив. В кожному русі дерев, в найменшому колиханні вітру йому здавалося, що це Тут йде йому норму палити. «Якщо вже він спалить, пізно буде захищатися. Краще я цього негідника випереджу!» — думає. Узяв Там сірники, підкрався і підпалив тутову нору. Зайнялася вона, як солом'яна.

Вибіг Тут, сполоханий та розлючений, почав пожежу гасити. Побачив Тама і гукає його:

— Допоможи мені, Там! Допоможи!

— Сам собі допоможи! — він розвернувся й пішов спати.

Вщент згоріла тутова господарка. Ні нори, ні запасів. Зрозумів Тут, що то тамова справа. Свариться, верещить:

— Це все Там зробив! Якщо б не він, то допоміг би загасити. От негідник! Покінчу із ним раз і назавжди. Вб'ю злодюгу Тама!

А жаба сидить, споглядає, головою киває. Тут побіг до братиків, які жили на іншому краю лісу, по допомогу, а жаба до Тама поскакала і будить його:

— Прокидайтеся, сусіде! Біда! Тут задумав убити вас. Вам десь сховатися треба. Беріть все найнеобхідніше й тікайте. Як Тут з братами прийде, від вас мокрого місця не залишиться. Йдіть на болото, знайдете Ропуху. Скажете, що від мене. Вона допоможе.

Злякався Там. Молодий ще хом'як, пожити хочеться. Почав збиратися. А жаба йому:

— Не беріть зайвого. В дорозі заважати буде. Залиште. Я буду доглядати. Якщо Ви підете, то нора нічийна буде. Можна я за те, що вам життя врятувала, попередила про вірну смерть, оселюся в ній?

— Оселяйся. Я вже сюди не повернуся.

Покинув хом'ячок все своє добро, узяв зерна, скільки в щоки влізло, і пішов подалі від цього місця.

А жаба перенесла свої манелі до тамової нори і зажила, як королева. Мала цілу комору зерна, продавала його, збагатіла з того і ні в чому собі не відмовляла.

Три рази на день жаба влаштовувала концерти: рано, в обід і ввечорі. Коли вона ще малим жабенятком була, тато, знаний на болоті скрипаль, казав: «Навчишся доню, на скрипці грати, ніколи голодна не будеш!» Вона старалася з усіх сил, аж поки не зрозуміла, що саме тато мав на увазі.

Одного вечора вона заграла «Місячну сонату». Смичок ніжно сковзав по струнам і народжувалися чарівні звуки. Чарівними вони були не лише тому що гарні, але й тому, що приваблювали болотяних комашок. Вони, коли чули перші акорди сонати, зліталися звідусіль, обсідали жабу з усіх боків і слухали, слухали, слухали, поки не засинали… А ті, котрі запізнювалися на концерт, місця собі вже знайти не могли, тому на смичок сідали. А жаба тільки того й чекала. Понасяде там десяток комашок, а вона язиком їх зі смичка раз! і злизує. От і повечеряла. Правду тато казав, що скрипка годує! А коли вже поїла, то чого сили марнувати? Складала скрипку у футляр та спатки лягала. Тому й ніколи до кінця не догравала.

Коли ж комашкам вже набридало одне й те саме кожного дня слухати, жаба вчила інший твір. Потім вже помітила, що на різну музику різні комахи летять: захотіла жуками повечеряти — грає політ джмеля, комарами бажає поснідати — місячну сонату, а як довгоносиками — українську народну пісню.

Музику жаба не любила, але скрипку берегла, бо без неї б певно голодувала.

Тим часом Тут дістався іншого краю лісу, де жили його сім братиків. Пожалівся їм на Тама і допомоги попросив.

— Ми йому провчимо, як чужі нори палити! Ми йому задамо урок! — гримав кулачком по столі старший братик.

Зібралися усі й пішли по тамову душу.

Прийшли вдосвіта на горбочок, тамову нору окружили, чекають поки той вийде, що б напасти зненацька. Чують, двері риплять, значить ось-ось вийде! Аж бачать, з нори не Там, а жаба виходить.

— Жаба, а Там де? — питає Тут.

— О, пішов звідсіля назавжди. Злякався, що лиха накоїв і втік.

— А куди? Не знаєш?

— Пішов он в той бік, на болото! — жаба вказала куди саме. — Коли поспішиш, то ще його вистежиш.

Пішов Тут по сліду.

Там вже був далеко. На третій день під лапами почало чавкати і він зрозумів, що потрапив на болото. Заморився, бідолашний, сів перепочити. А до нього жабка підскочила й питає:

— Ви хто? Я вас не знаю.

— Я? Я хом’ячок Там.

— А що Ви тут робите?

— Я шукаю Ропуху. Ти її знаєш?

— Я знаю. Це відома в нашому болоті жаба.

— Відведи!

Жабенятко пострибало з горбочка на горбочок, а Там