Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна
— Вона зроду їх не спіймає! — кинув він через плече.
Навздогін йому лунав глузливий сміх Міке. Однак Філіп не міг її ненавидіти. Хлопець мав передчуття, що саме з її поміччю він здужає подолати ворожість її приятелів й вибороти собі гідне місце серед дітей Порт-Біу.
V
«ГОНДОЛЬЄРИ ПРЕКРАСНОГО ГОЛУБОГО ДУНАЮ»
На другий день про орден лицарів Спільного Скарбу вже знало все містечко. Сталося те з мимовільної вини Янгола Деспардьє — він вибовкав таємницю, не відаючи, що чинить. Проходячи повз терасу кав'ярні Вьє, Янгол угледів на закуреному хіднику двадцять франків і кинувся до монети, мов пес до ласої кістки. Мосьє Вьє, що з двома кельнерками саме порядкував на терасі, завважив незвичайну Янголову квапливість і дуже здивувавсь.
— Нащо тобі ці гроші? — спитався він сміючись.
— Нінащо, — відказав Янгол. — То для ордену…
— Якого ордену?
— Ордену лицарів Спільного Скарбу, — вигукнув Янгол, збентежений тим, що така поважна особа не втаємничена в справу.
Мосьє Вьє відразу збагнув, що це якась нова дитяча вигадка і що, певна річ, тут не обійшлося без його рідної донечки та Шарлюна, сина митника ІІІарлі.
— Ну і як, скарбниця вже натоптана? — спитався він ледь підозріло.
— Ще ні! — заявив Янгол, напинаючи свої маленькі біцепси. — Але от-от матимемо мільйон! Не менше!
Ця відповідь одразу заспокоїла мосьє Вьє.
— Ну, то щасти вам! — промовив він. — Гляди не згуби тих двадцяти франків: ти вже тримаєш мільйон за кінчик хвоста…
В такий-от спосіб орден лицарів Спільного Скарбу вписано до хроніки Порт-Біу. Мосьє Вьє вельми полюбляв фантастичні вигадки. За годину про орден знали геть усі завсідники кав'ярні та всі швенді з набережної. А пополудні Шарлюна та хлопців величали лицарями-мільйонерами на всіх перехрестях.
Спершу лицарі розлютилися, але небавом усі ці жарти й кпини так їх дійняли, що вони ще дужче зміцнилися в своєму шляхетному замислі.
— Сміється той, хто сміється останній! — промовив Шарлюн, аби вгамувати гнів приятелів. — Нас вважають за дурників — тим краще, так певніше ми добудемось мети…
Надвечір він на власний страх і ризик покотив Смішковим велосипедом до Бандоля. Командор яхтклубу записав без зайвих слів на конкурс «Човна з Порт-Біу під командою юніорів». Іншим разом він би, певне, глянув зизом на виношені шорти й заяложену сорочку хлопця. Але зараз йому саме й треба було чогось виняткового, і він вирішив приголомшити глядачів незвичайною з'явою.
— Як ви назвете вашу команду? — спитав він. — Назва має бути зазначена в програмі…
Шарлюн збентежився. Не маючи часу на роздуми, він бовкнув з натхнення те, що йому спало на гадку:
— «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!
Статечний командор скривився, але вручив йому чималенький картоновий квадрат з номером 86, і Шарлюн стрілою помчав до Порт-Біу. У Порт-Біу зроду не бувало велосипедних перегонів, проте люди, дивлячись на цей нумерований болід, гукали:
— Крути педалі, Шарлюнцю! Фініш близько…
Ватага чекала на нього в казематі. Картон з номером справив неабияку сенсацію. Свідомість того, що можна виграти першу премію, запалила всіх жагою діяльності.
— Лишається тільки знайти човна! — промовив Фріске. — Коли ми його матимемо, тоді вже все, відступати нікуди.
Але Рудик, смутний, невеселий, повідав Шарлюнові невтішну новину:
— Мосьє Пастурель не дає «Морського лева». Мовляв, дорога од Порт-Біу до Бандоля задовга для такого маленького суденця. Він каже: «Якщо схопиться вітер, мені серце холонутиме!» І я його розумію, адже «Морський лев» — єдине, що в нього лишилось… То радше пошукаймо човна де-інде.
Аж тут устряв Смішко.
— Човен? Про що йдеться? — спитався він, блазнюючи, як завше. — У мене є човен! Еге ж, уважайте, що він у мене в кишені…
Всі зажадали пояснень. Так от: у його батька, знаного на ціле Порт-Біу теслі, вже два чи три роки мокнуть на корабельні кілька нічиїх човнів. Один серед них — «Святий Анатоль» — гарний прогулянковий човен з мотором — годиться на таку оказію. Батько ладен позичити його днів на кілька, тільки ж боронь боже попсувати, і навіть дає десять літрів бензину на рейд до Бандоля.
— За моториста, звичайно, буду я, — скінчив Смішко. — Я знаюся на механіці, й тато мені довіряє…
Цю звістку зустрінуто гучним односердним «ура!». Тільки Шарлюн мовчав. Але в душі він не тямився з захвату, бачачи, як одна по одній зникають перепони, що їх мав за нездоланні. Варто було тільки захотіти — і замисли, ніби самі собою, ставали дійсністю.
— Сьогодні четвер, — сказав Фріске. — До свята лишається всього два дні. Це дуже мало: адже ми мусимо вбратися гондольєрами, а з човна зробити гондолу…
Він обернувся до Шарлюна:
— І надало ж тобі ляпнутн отаку назву тому чолов'язі з яхтклубу! Уявляєш собі картину: ми пливемо гондолою по Дунаю…
Всі зареготали.
— Командорові саме того й треба, щоб програма параду рясніла якнайгучнішими назвами! — сердито відмовив Шарлюн. — Назва ні до чого нас не зобов'язує. Вбирайся хоч пожежником, коли тобі охота!
— Сьогодні ввечері хай кожен поміркує над тим, як нам прибратися, — промовила Міке, — а завтра виберемо з усіх пропозицій найкращі й — головне — найдешевші.
Зозулик, побачивши, що нарада доходить кінця, нараз схопився:
— Вигортай кишені! — гукнув він урочисто, розшморгуючи здорову шкіряну суму, що відучора заступила вишивану торбу прабабусі Кабассоль.
Вигортання кишень уже стало ритуалом. Щовечора ватага складала докупи й підраховувала те, що перепадало кожному за цілий день: кишенькові гроші, дрібні випадкові заробітки тощо. Кожен чесно витрушував усі свої кишені. А що було їх одинадцятеро, за день назбирувалась тисяча, а то й дві франків. Ці даяння аж ніяк не були зайві, надто як не щастило «наварити буйябес» — бо ледачі рибалки Порт-Біу часом виходили