Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
Очі всіх присутніх прикипіли до найвищого довгого столу. Туди, де трапезували найвидатніші вчені мужі, Професор Темрявознавства вів до вільного місця якогось незнайомця з божевільними очима.
Учні вмить забули про молодшого підручного, який затесався в їхні лави.
— Очам своїм не вірю, це Живчик! — долинув до Кулькапа голос одного з них. — Я певен, ви тільки погляньте на нього!
— Ну, чисто тобі шаленець, — погодився другий.
— І він — не хто інший, як наш новоспечений Помічник Професора Світлознавства! — прокоментував третій. — Не хотів би я опинитися серед його учнів!
— Ще б пак! — засміявся перший учень-дощознавець. — Злива в одну краплю — ось що він таке! — і всі вибухнули дружним реготом.
Усі, за винятком Кулькапа. Учні були надто тупі, аби під зовнішнім виглядом вгадати ще дещо. Кулькап знову поглянув на Живчика. Щось привертало увагу в цьому юному Помічникові Професора — його яскраві очі світилися якимось немовби хворобливим розумом. Раптом Кулькапа пронизав здогад: десь-найпевніш Живчик не стратив ані крапелинки свого розуму! Просто його погляд спрямований усередину його самого.
Пропхавшись урешті до харчувальної рури, він смикнув за важіль, пильнуючи, щоб жоден шматочок паркої тілдерятини не проминув його миски. Із кошика, поставленого попід рурами, схопив окраєць жолудевого хліба, слизькуватий від рагу, яке пролили інші їдці, і став пробиватися до скупчення низьких табуретів, розкиданих, мов гриби по галявині, долі під галереями. Підвівши очі догори, він виразно побачив Живчика.
Новопризначений Помічник Професора дивився просто себе в порожнечу, байдужий до всього, що діялося довкола. Час від часу, коли Професор Темрявознавства легенько штурхав його ліктем, він, по-пташиному копирсався у їжі. Проте лише хвильку, якої видимо було замало, щоб чогось попоїсти.
Не зводячи погляду зі знервованого юнака, лише на кілька років старшого за нього, Кулькап запитував себе, які страхіття довелося перетерпіти Живчикові, коли шквал-духовій усією своєю потугою вдарив на «Позасвітнього гарцівника». Гай-гай, якщо з’яви над Нижнім містом однієї дощової хмари вистачило, аби нетряки пережерлися між собою, то можна уявити, що ота буря зробила з капітаном небесних піратів, коли його корабель загинув у нього на очах?
Зненацька небо надворі заволокла запона чорнющих хмар, і харчевня поринула в пітьму. Професор Темрявознавства, якого темрява цікавила завжди і передусім, видобув із бганок своєї мантії світломір. Він був надто зосереджений і не помітив, як його юний помічник звівся із-за столу і рушив до дерев’яних східців.
— Ціка-а-аво, — протяг Кулькап.
Але тут на його плече лягла чиясь важка рука і мало не скинула хлопця з табурета. — Так-так-так, — почув він знайомий глузливий голос. — Чи не наш це, бува, улюблений хлопчик із Нижнього міста?
— Вокс! — тільки й вимовив Кулькап, звівши очі на зухвалу мармизу довготелесого учня-хмаролова.
— Я чув, ніби хтось тут не платить за навчання, — провадив той. — Ай-яй-яй! Так нікуди не годиться.
Кулькапа охопив дрож.
— Будь ласка! — заблагав він. — Щойно з моїм батьком, він…
— Скажеш це Професорові Хмароглядства, хробаче-короїде! — Воксів голос був твердий, а його пальці мов обценьками стискали Кулькапове плече.
Надворі замрячив гнітючий дощ, сповнюючи люттю все живе. У Кулькапових очах зблиснув вогник гніву: як це все несправедливо! Гаразд, батько його загинув, а до чого тут він?!
— Професор Хмароглядства? — перепитав він. — Професор Хмароглядства? — голос йому зірвався на крик. Вокс уражено витріщився на хлопця. — Можеш замість платні передати Професорові Хмароглядства оце! — і з цими словами Кулькап жбурнув миску з парким рагу просто в пику цибатому учневі.
— А-а-а! — заверещав Вокс, викликавши регіт туманоаналітиків, після чого тут і там замиготіли летючі миски з рагу.
Зірвавшися з місця, Кулькап згинці, ухиляючись від свистючого начиння, дременув до дверей, і, збивши з ніг під їхні обурені вигуки кількох запізнілих відвідувачів, дмухнув неоглядки із трапезної.
Надворі було ще темніше, ніж у чотирьох стінах, і, як не стало чути галасу трапезників, — далеко страшніше. Чорні хмари з фіалковими краями вирували і клубочилися над головою, мов бульбашки деревного дьогтю. Дув сірчаний вітер. І гадки не маючи, що чуттєфільтри зараз яскріють помаранчевим світлом, Кулькап відчував у собі незвичне збурення почуттів: гнів, піднесеність, а також страх, від якого гули нерви, страх такий самий спонтанний і клекітливий, як негода довкіл нього.
Гур-р-р! Тут і там небо панахали багряно-червоні блискавки, а грім, який розлягався опісля з усіх боків, струшував плавучим містом до самих основ.
Невпинно крутячи головою, Кулькап кинувся шукати сховку до Великої бібліотеки. Тримаючись у тіні, він безшелесно квапився слизькою бруківкою. Звернувши за ріг, хлопець зупинився. Озирнувся назад, стрельнув оком уперед. На причалі ані лялечки. Уся вулиця, від вартівні по праву руку від нього до причального помосту далеко ліворуч, — безлюдна.
Щойно він рушив далі, як небо знову осяяла блискавка, і краєм ока Кулькап зауважив якийсь рух. Обернувшись, він уп’яв очі в напівморок. І побачив юного Помічника Професора. Той стояв на бильцях причалу, широко розставивши ноги, задерши голову догори, широко розкинувши руки і розпроставши долоні. А кругом палахкотіли і тріщали громовиці.
— Живчику! — закричав Кулькап. Він не знав, що його змусило вигукнути ім’я Помічника Професора — власне душевне збурення чи шал, навіяний негодою. Невже він справді збирається стрибнути?
— Стій! Зупинися!
Його розпачливий крик потонув у другій сальві грому. Вимахуючи руками, Живчик погойдувався на краєчку билець.
— Hi! — заволав Кулькап. Чуючи, як шалено товчеться його серце, він кинувся вперед і вхопив край Живчикової камізельки. — Ой-о-й! — зойкнув він, коли, притьмом перетворившись на гострі голки, волорожаче хутро вп’ялося йому в шкіру. На пучках виступили крапельки крові.
Знову спалахнула блискавка. Загуркотів грім. Вітер набрав на силі, легенький дощик
