Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
Не знаю чому, але мати моя завжди вболівала над долею наймичок, убогих дівчат, особливо тих, що виходять заміж у чужу сторону. Тому й молодість майже щодня маяла косами в нашій хата. Яких тільки пісень не переспівала вона з моєю матір'ю, яких тільки таємниць не розказала їй. Навіть у недоброї пам'яті тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рік, коли над моєю, тоді кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втішала мене своєю і дівочою піснею, а вночі при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини…
— Мамо, то я поїду сьогодні в Якимівську загороду.
— А не заблудиш, сину?
— Я ж казав, що дорогу знаю.
— І звідки це знаття? — дивується мати. — Я сама, надійсь, не трапила б туди.
— Жінки чогось погано запам'ятовують лісові урочища, — кажу трохи спогорда, а сам і не признаюся, що не раз губив дорогу в лісах. Та я їх так люблю, так зріднився з ними, що навіть колишні прикрощі тепер згадуються з усміхом.
А була ж у мене одна пригода, про яку й досі нікому не казав. Перед зеленими святами довелося мені повести Обмінну на ніч у ліси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже опасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тоді хтось займе її — і шукай вітра в полі. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повід прив'язав собі до ноги, насунув картуза на вуха й ліг спати. Обмінна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. І треба ж було, щоб вона світанням чогось схарапудилась і гайнула в туман, волочучи мене по землі. Поки я, вдарившись об кілька пеньків, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминів, розліталися іскри й підпалювали дерева. Напевне, тільки туман і роса врятували їх від пожежі. Днів зо два тоді гуділи жорна в моїй голові, але я тримався, як і належало хлопцеві…
Після сніданку я перекинув торбу через плече і вивів із стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синіх очах настороженість, потаємність і той підступний вогник, що уміє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої гроші доп'ясти ось таку напасть!
Ми довго-довго збиралися на бідняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смішно. Коли в дідовій калитці трохи забряжчало грошенят, він, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у ті Багринівці, де люди чомусь не полюбляли літеру «г». Замість Грицько, груша, граблі, грім вони казали Рицько, руша, раблі, рім.
Ярмаркування почалося із зустрічей і чоломкання з ріднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого діда знали по всіх довколишніх селах, йому не так просто було дійти до кінської торговиці — його одразу потягли в ті незаконні «дімки», де люди по-різному залишали свої гроші: одні набиралися за них веселощів, а інші — смутку. Дід саме був із тих, що купляють веселощі на душу, а рум'янці на вид. Незабаром він сидів у теплій кумпанії за столом і прямо на заіржавлені оселедці вибивав із кременю іскри ще й виводив свою улюблену:
Як продала дівчина курку, То купила козакові люльку, Люльку за курку купила, Бо козака вірно любила…
А далі вже вся кумпанія, забувши за торг і незважаючи на переляканого корчмаря, співала про ту закохану дівчину, що придбала козакові за юбку — губку, за гребінь — кремінь, за сало — кресало, а за душу — тютюну папушу.
— Людоньки добрі та красні, дай боже всім довгого віку та доброго здоров'я, і нащо вам ото співати? — бідкався і хапався за перестиглі кучері зашкурний корчмар, спасаючись гостей із сільради чи комбіду.…
— Я і в рай не захочу, коли там не буде пісень. Бо що для бідного чоловіка найдорожче? — похитуючись, запитав корчмаря розчервонілий дід.
Той хоча й тремтів, але шельмувато посміхнувся:
— Що найдорожче, питаєте? Гроші і чарка отієї, що нежурницею називається.
— І що ти мелеш, нещасний грошолюб! — розгнівався дідусь. — Найдорожчим для бідного чоловіка є земля, вірна жінка і пісня. От чув пісню про цю дівчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! — і дід звертався до земляцтва: — Чи тямите, якою ця дівчина була? Та в усьому світі шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курці, курці, маєте довічний пам'ятник собі!
Всі з цим погоджувались і починали, нову пісню. А тут іще й ще надходили люди, яким дід робив то воза, то сани, то колеса, то січкарню. Від сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях піт, а в других — сльози. І те, і друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок і сушених в'юнів, які тепер заміняли тараню.
Коли, нарешті, дідусь і дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.
— Та коли ж той день промайнув? — здивувався дід.
— Не інакше, як хтось узяв і вкоротив його ниньки, — переконано сказав дядько Трохим. — Є ж такі субчики, яким не тільки люди, а навіть день заважає.
— Що є, то є, нікуди їх не подінеш.
Дійшовши до такої істини, дядько Трохим і дідусь, заточуючись, вийшли з дімка і на неслухняних ногах подалися до кінської торговиці. Першим зустрівся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Він попустивши повода, провів біля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло і грало на ньому. В діда спочатку спалахнули, а потім посмутніли очі: кінь був не по його грошах. Але дядькові Трохиму
