Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Кілька років тому, доню, — вела вона далі, боязко поглядаючи на уважне й суворе обличчя навпроти, — я надибала його дитину, — цілком випадково.

— Чию дитину?

— Не його, Алісонько, не дивися аж так, — не його. Як же вона могла бути його? Ти ж знаєш, що в нього нема дітей.

— То чия ж? Ви сказали: його.

— Т-с-с, Алі! Не лякай мене, доню. Містера Домбі. Тільки містера Домбі. Відтоді, голубонько, я їх часто бачила. І його теж.

Вимовляючи це слово, стара сахнулася і зіщулилась від страху, що дочка її вдарить. Та Аліса, хоч на обличчі її й з’явився несамовитий вираз, не ворухнулася, — тільки все міцніше й міцніше стискала руки на грудях, наче хотіла стримати їх, щоб у засліпленні гнівом, який так раптово пойняв її, не вчинити лиха собі чи комусь.

— Йому й до думки не прийшло, хто я! — посварилася кулаком стара.

— А прийшло б, то й байдуже, — крізь зуби процідила дочка.

— Але ми зустрілися віч у віч, — сказала мати. — Я говорила з ним, а він зі мною. А пішов — я з нього очей не спускала, і скільки ішов по тій довгій алеї, стільки й кляла його душу й тіло, при кожнім кроці.

— А він собі процвітатиме, незважаючи на це?

— Він і процвітає, — відповіла мати.

І замовкла, бо риси обличчя і ціла постать навпроти поперекривлювалися з люті. Груди, здавалось, от-от вибухнуть почуттями, що бушували всередині. Сила, що стримувала їх і не давала їм вирватись, була не менш могутня, ніж сама лють, і не менш виразно свідчила про свавільний, небезпечний характер жінки, котрій та сила належала. Однак сила взяла-таки верх, і по хвилі мовчанки жінка спитала:

— Він одружився?

— Ні, доню.

— І не збирається?

— Скільки знаю, — ні. А от його хазяїн і приятель одружився. О, за цього ми можемо порадіти! За всіх них можемо порадіти! — кричала збуджено стара, обхопнвшй себе за кощаві рамена. — Нам з того одруження буде тільки радість! Згадай моє слово!

Дочка запитливо глянула на неї.

— Та ти змокла, натомилася, пити-їсти хочеш, — сказала стара, шкандибаючи до буфета. — Тут небагато; і тут… — понишпоривши в кишені, вона кинула на стіл кілька півпенсових монет, — …не більше. А в тебе нема грошей, Алісонько?

Жадібний, пильний, загарливий погляд, яким вона дивилася на дочку при цьому, і продовжувала дивитися, поки та видобувала з-за пазухи недавно одержаний нею, дарунок, говорив про стосунки матері й дитини не менше, ніж сама ця дитина повідала щойно в словах.

— Оце й усе? — спитала мати.

— Більше не маю. Та й то мені дали як милостиню.

— Як милостиню, кажеш? — повторила стара, жадібно перехилившись через стіл, аби глянути на гроші, наче не вірила, що вони й справді лежать в дочки на долоні. — Гм! Шість та шість… дванадцять… та шість… вісімнадцять. Що ж, мусимо використати їх якнайкраще. Піду куплю щось поїсти та випити.

Жвавіше, ніж того можна було сподіватися, дивлячись на неї, — бо літа і злидні, як видавалось, зробили з неї не тільки потворну, а й трухляву бабу, — стара тремтячими руками взялася накладати поношений чепець та загортатися в подерту шаль, і далі несито поглядаючи на гроші в доччиній долоні.

— Що ж то за радість нам буде з того одруження? — спитала дочка. — Ви так і не сказали.

— Радість, — відповіла стара, похапливо чепурячись, — бо нема в нім ні краплі любові, тільки ненависть та пиха, доню. Радість з незгідливості, з гризні поміж ними, пихатими… і з небезпеки — ого-го, Алісо!

— Якої небезпеки?

— Е, що я бачила, те бачила, що знаю, те знаю! — захихотіла мати. — Нехай хтось постережеться. Хай начувається. У моєї доні ще буде гарне товариство.

А похопившись, що доня, яка із щирим подивом дивилася на неї, мимохіть затиснула у жмені гроші, стара, аби швидше допасти до них, додала:

— То я піду куплю щось; піду щось куплю.

І виставила руку, чекаючи на гроші, та доня, глянувши на них, перш ніж віддати, піднесла їх до губ.

— Ти що? Гроші цілуєш? — захихикала стара. — От і я так. Я їх часто цілую. Вони ж такі хороші, — стара любовно притисла свого зчорнілого півпенса до мішкуватого підборіддя, — такі хороші, тільки що копами не ходять!

— Я цілую їх, мамо, — чи, радше, тепер поцілувала, бо не пам’ятаю, щоб колись таке робила, — задля того, хто їх мені дав.

— Задля того, хто дав, так, доню? — повторила стара, беручи гроші, і вигаслі очі її заблищали. — Поцілувала б і я, аби знати, що той, хто дав, дасть іще. Наразі йду їх витрачати, донечко. Зараз повернуся.

— Ви, здається, сказали, що багато чого знаєте, мамо, — мовила Аліса, проводжаючи стару поглядом до дверей. — Ви таки набралися розуму, відколи ми не бачились.

— «Знаєте»! — каркнула стара, завертаючи крок чи два назад. — Я знаю більше, ніж ти собі думаєш. Більше, ніж він собі думає, доню. Я ще тобі розкажу. Я все про нього знаю.

Дочка недовірливо всміхнулася.

— Знаю про його брата, — стара витягла шию, глипнувши зизим, повним страшної злоби поглядом, — котрий мав би бути там, де ти, бо вкрав гроші, а живе собі, вкупі з сестрою, он там, на північнім шляху з Лондона.

— Де?

— На північнім шляху, доню. Можеш піти подивитися, як хочеш. Дімок не бозна-який, порівняно з його панським. Ні-ні-ні,— сміючись, затрясла головою мати, бо дочка вже схопилася з місця, — не зараз, — це дуже далеко звідси, аж там, де дорожній стовп, з купою каміння. Завтра підемо, доню, як випогодиться і будеш мати настрій. А наразі я йду по…

— Стійте! — дочка метнулась до неї, і та сама несамовитість палахкотіла у ній, мов огонь. — Сестра — такий собі ангелик з каштановим волоссям?

Перепуджена, вражена