Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель в південних морях - Астрід Ліндгрен

дасть вам п'ять ере на скляні кульки, — сказала вона. — Запевняю вас, що кульками також добре гратися. Невдовзі після цього пароплав поволі відплив від острова Химерії. Більше його ніколи не бачили в тому морі. Пеппі ласкаво погладила коня. Пан Нільсон відразу стрибнув їй на плече. І якраз тієї миті з-за найдальшої відроги острова з'явився довгий ряд човнів. Це капітан Довгапанчоха разом з іншими мисливцями повертався додому після вдалого полювання. Пеппі радісно скрикнула й замахала рукою, а вони у відповідь підняли вгору весла. Потім Пеппі швиденько натягла мотузку, і Томмі, Анніка та інші діти безпечно вибралися з печери. Тож коли невдовзі човни зайшли до маленької затоки і спинилися поряд із "Стрибухою", на березі вже чекала на них ціла громада дітей. Капітан Довгапанчоха погладив Пеппі по голові й запитав: — Ну як, усе було гаразд? — Так, усе було гаразд, — відповіла Пеппі. — Ох, Пеппі, ну що ти кажеш! — втрутилася Анніка. — Адже в нас мало не сталося лиха. — Ага, я й забула, — відповіла Пеппі. — Звичайно, не все було гаразд, тату Єфраїме. Як тільки тебе немає, у нас завжди щось стаеться. — А що сталося, люба доню? — занепокоєно спитав капітан Довгапанчоха. — Та нічого страшного, — відповіла Пеппі. — Пан Нільсон загубив свого брилика.

ПЕППІ ПОКИДАЄ ОСТРІВ ХИМЕРІЮ

Дні минали один за одним. Чудові, теплі дні, в чудовому світі, сповненому сонця, блискучої блакитної води й запашних квіток. Томмі й Анніка так засмагли, що їх майже не можна було відрізнити від негренят. А в Пеппі все обличчя покрилося ластовинням. — Ця подорож виявилась дуже корисною для моєї вроди, — вдоволено сказала Пеппі. — Ніколи ще я не мала стільки ластовиння і не була така гарна. Якщо так піде далі, то я всіх чаруватиму своєю вродою. Момо, Моана і всі інші діти вважали, що Пеппі вже й тепер може всіх зачарувати, їм зроду ще не було так весело, як цього літа, і вони так полюбили Пеппі, як Томмі й Анніка. Звичайно, Томмі й Анніку вони теж полюбили, а ті полюбили їх. Тому всім їм було дуже гарно разом, і вони гралися цілими днями. Вони часто навідувалися до печери. Пеппі занесла туди ковдри, і діти інколи ночували там. Тепер їм було там ще зручніше спати, ніж першої ночі. Пеппі зробила також мотузяну драбину, що спадала з печери до самої води. Діти лазили нею вгору і вниз і купалися, скільки їм хотілось. Авжеж, тепер їм було не страшно купатися, бо Пеппі обгородила чималий простір сіткою і акули не могли пробратися крізь неї. А як цікаво було запливати в ті печери, до яких досягала вода! Томмі й Анніка навіть навчилися пірнати по перлові скойки. Перша перлина, яку знайшла Анніка, була велика, гарна, рожевого кольору. Анніка вирішила забрати її додому і вставити в перстень на згадку про острів Химерію. Часом вони гралися в злодіїв. Пеппі була Баком, що намагався залізти до печери й забрати перлини. Тоді Томмі витягав нагору мотузяну драбину, і Пеппі мусила видряпуватися кручею. Діти висовували голови з печери й кричали: — Бак іде! Бак іде! А тоді тикали її пальцями в живіт, і врешті вона падала в море, тільки п'яти її виглядали з води. Всі діти так сміялися, що мало не випадали з печери. Коли їм набридало гратися в печері, вони перебиралися до своєї бамбукової хижі. Діти збудували її самі, хоч, звичайно, найбільше роботи зробила Пеппі. Це була простора чотирикутна хижа, споруджена з тоненьких бамбукових прутиків, і залазити в неї можна було як завгодно. Всередині хижі росла висока кокосова пальма. Пеппі почепила на неї мотузяну драбину, і вони вилазили майже до самої верхівки. Звідти відкривався чудесний краєвид. Між двома іншими пальмами Пеппі влаштувала гойдалку з ликової мотузки. Гойдалка теж була чудова. Коли розгойдатися на ній як слід і пуститись, можна було скочити аж у воду. Пеппі завжди розгойдувалася дуже високо і скакала так далеко, що якось сказала: — Одного чудового дня я доскочу до Австралії, і той, кому я впаду на голову, не дуже зрадіє. Ходили вони також на прогулянку в джунглі. Там була висока гора і водоспад, що зривався з кручі. Пеппі надумала подолати той водоспад у діжці і таки виконала свій задум. Принесла зі "Стрибухи" порожню діжку й залізла в неї. Момо з Томмі забили діжку й зіпхнули її у водоспад. Бурхливий потік підхопив діжку, вона зі страшною швидкістю полетіла вниз і розбилася. Діти побачили, як Пеппі зникла у вирі, і злякалися, що вона вже там і лишиться. Але Пеппі виринула на поверхню, вибралася на берег і сказала: — У таких діжках чудесно плавати! Так, їм не було нудно, дні спливали швидко. Але незабаром мала початися пора дощів, а в такий час капітан Довгапанчоха мав звичку зачинятися в своїй хижі й розмірковувати про життя. Він боявся, що Пеппі буде погано на острові, коли почнуться дощі. Томмі й Анніка також дедалі частіше згадували про маму й тата. Крім того, їм дуже хотілося вернутись до різдва. Тому вони не так зажурилися, як можна було сподіватись, коли Пеппі одного ранку запитала: — Як ви думаєте, чи не час нам вертатися додому? Для Момо, Моани та інших малих химерян той день, коли вони провели Пеппі, Томмі й Анніку на борт "Стрибухи", що мала відвезти їх додому, був важким днем. Але Пеппі пообіцяла їм часто навідуватися на острів Химерію. Малі химеряни сплели вінки з білих квіток і на прощання повісили їх на шию Пеппі, Томмі й Анніці. А їхня прощальна пісня ще довго линула навздогін шхуні, що віддалялася від берега. Капітан Довгапанчоха також стояв на березі. Йому довелося лишитись на острові, щоб керувати химерянами. Замість нього доправити дітей додому взявся Фрідодьф. Каштан Довгапанчоха задумливо сякався у велику хусточку й махав дітям на прощання рукою. Пеппі, Томмі й Анніка заливалися рясними слізьми й теж не переставали махати руками капітанові і малим хи-мерянам, доки їх було видно. Цілу дорогу їм віяв ходовий вітер. — Мабуть, краще нам витягти теплий одяг, не чекаючи, поки ми доберемося до Північного моря, — запропонувала Пеппі. — Ох, мабуть, що так, — зітхнули Томмі й Анніка. Хоч вітер їм сприяв, однаково скоро виявилося, що вони не встигнуть попасти додому до різдва. Томмі й Анніку дуже засмутила ця звістка.