Чудове Чудовисько - Олександр Степанович Дерманський
— І годі займатися всякими грабунками й крадіжками, то все дурниці, — повчав своїх «учнів» Чу, — працювати треба і чесно жити. Баранців ліпити ви тепер умієте, а на гарних баранців можна наміняти всього, що вам треба. Це я вам кажу.
Пожежа!!! Прапор. І «дорогоцінні папірфики»
П'ятнадцять днів без Чу видалися Соні найдовшими в її житті. Та ось настав день, коли Чу Пластиліненко знову прийшов до школи.
Ішов урок математики. Маргарита Семенівна щойно пояснила, як розв'язувати рівняння, і всі учні 3-А схилилися над зошитами й підручниками, силкуючись упоратися з новим завданням без допомоги вчительки.
— До перерви ще двадцять хвилин, — глянувши на годинник, мовила Маргарита Семенівна. — Хто впорається із завданням ще до дзвінка, отримає гарну оцінку.
Покажіть мені дурня, якому не хочеться отримати гарну оцінку з математики. Та немає таких! Така нагода випадає не щодня. Відтак усі, навіть Сашко П'явочка, — і той зосередився на питанні задачі.
Тільки Соня з Чу були заклопотані іншим.
— Я така рада, що ти знов у школі, Чу, — сказала Соня. — Тепер у нас все налагодиться.
— Е, ми так і не викрили глипача, — з сумом прошепотів Чу.
— Скажи спасибі, що хоч Валя не потонула, ти таки сидів би за ґратами, — сказала Соня. — взагалі, здався тобі той глипач, і так ще заробиш купу подяк. Скільки, до речі, вже маєш?
— Ну, я не знаю.
— Давай порахуємо. Бабця в автобусі — раз, П'явочка, коли ти йому носа втер, — два…
— Сержант Свинобій за грабіжника — три, — додав Чу. — І все.
— Три подяки — майже половина, — підсумувала Соня. — Ще всього-навсього чотири разочки хтось скаже тобі «дякую», і все. А глипач нехай собі глипає, може, повилазить від злості.
— Е, чотири подяки ще заробити треба, — похитав головою Чу. — Вже он весна, скоро й літо.
Аж раптом: дз-з-з-з!!!
Що це?!
Та ж до перерви ще добрячих п'ятнадцять хвилин, а тут — дзвінок?
Дз-з-з-з-з!!! — не вгавав шкільний галасун, мовби беручи на кпини третьокласників, які так і не спромоглися сьогодні отримати гарні оцінки з математики.
— Так нечесно! — обурилася Тома Козохват — Мені ще трохи лишилося!
Маргарита Семенівна здивовано подивилася на годинник.
— Нічого не розумію, — знизала плечима вона, — ще не час дзвонити. От я зараз намну вуха якомусь розбишаці!
— Пожежа! Пожежа! — долинуло раптом з коридору. — Горимо!
— Яка пожежа? Звідки пожежа? Не треба ніякої пожежі! — з несподіванки спантеличено заторохтіла Маргарита Семенівна.— Усі сидіть на місцях, урок не закінчено…
Та де там! Діти мов ошпарені посхоплювалися з місць і, незважаючи на протести вчительки, кинулися в коридор. Тільки незворушна Тома Козохват лишилася дописувати рівняння.
У коридорі було вже повно школярів, а ще гірко пахло паленим.
Де?! Що?!.. Куди бігти?!.. А пожежників викликали?.. Міліція!.. Перший поверх!.. Дирек¬тор!.. Хуба Буба горить!.. Ґвалт!.. Пожежників!..
Такого гармидеру школа ще зроду-віку не знала. Всі бігли на перший поверх, звідки поширювався по всіх-усюдах ядучий дим.
А що це таке — пужежа? — на бігу запитав Чу.
— Пожежа, Чу, це… зараз побачиш, — відповіла Соня.
На першому поверсі був директорський кабінет. Горіло там. В широкому холі, перед кабінетом, з'юрбилася чи не вся школа. Спереду стояли вчителі й прибиральниці, за ними — старшокласники, далі — учні середніх класів, а вже за ними, з усіх сил намагаючись продертися між ногами в старшаків, мурахами метушилися малюки. Попід самими дверима власного кабінету як заведений підстрибував Хуба Буба.
— Ой-ой-ой-ой! Ой мамо! Ой, люди добрі! Фо ж це робитьфя!? Ой лифенько!..
Усі знали, що директор полюбляє інколи курити просто в кабінеті. Мабуть, і цього разу, прийшовши на роботу, він почав трудовий день з перекуру, а потім не до кінця загасив недопалок. От і зайнялися якісь папери. В кабінеті директора школи всіляких документів — хоч греблю гати!
— Пожежників викликали?! — спитав невідомо в кого директор.
— Викликали! — в один голос відповіла вся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями.
— Де ж вони?! Де ж вони?! — підскакував, наче іграшка «йо-йо» Хуба Буба. — Дофить! Я краще загину, ніж залифу погибати мої дорогоцінні папірфики!.. — раптом вигукнув директор і з розгону вскочив у кабінет.
— Ох! — знову в один голос видихнула вся школа від 1-Адо 11-В вкупі з учителями та прибиральницями. — Мабуть, якісь важливі документи там, — значуще зауважила буфетниця тьотя Мотя. — Оце директор, так директор у нас, — додала вона з повагою в голосі, — справжній герой. На її слова уся школа, якій перехопило дух від вчинку Хуби Буби й у горлі став клубок від щирості тьоті Моті, мовчки кивнула.
Минула хвилина, за нею ще одна… а директор усе не виходив з пекла кабінету.
— Де ви там?! — гукнула завуч Павлина Іванівна.
3 дверей чулося лише зловісне шкварчання та люте потріскування меблів. — Він же там згорить! — раптом вигукнула Соня, і в цю мить уся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями збагнула, що дівчинка таки має рацію.
— Ану, розступіться! — раптом пролунав на цілий хол басок Чу. — Дайте пройти!
Чудовисько виступив наперед і, набравши повні груди повітря, пірнув у вогонь.
У кабінеті було гаряче, як у печі. Спочатку Чу майже нічого в диму не бачив. Було тільки видно, що палає директорський стіл і дермантинове крісло, а ще штори на вікні й щось у кутку. Самого ж директора в кабінеті не було!
«Що за чудасія?» — подумав Чу, роззираючись у диму.
Хуби Буби запримітити не вдалося, зате в кутку за вчительським столом Чудовисько побачив прапор. Дивовижно, але синьо-жовтий державний символ гордо стояв неушкоджений! Чу знав, що прапор — це святиня, його не можна кидати у вогні.
«Святині не горять, — подумав Чу. — Але краще буде, коли я винесу його звідси».
Він кинувся до прапора, аж раптом об щось перечепився й загримів на гарячу
