Українська література » Дитячі книги » Іван Сірко, великий характерник - Марія Морозенко

Іван Сірко, великий характерник - Марія Морозенко

Читаємо онлайн Іван Сірко, великий характерник - Марія Морозенко
віриться. Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота дворів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив.

Батьки Іванові все це чули і усе бачили гаразд. Але зарадити цьому не могли. Намарно Дмитро Половець погрожував дякові розправою, а затим Марія потайки подалася до дячихи з торбинкою яєць та шматком солонини, з проханням залишити їхнього сина в спокої. Дяк та дячиха хапливо прийняли все принесене, завірили заплакану матір, що від них і слово погане не пішло та й не піде за поріг про її дитину. Та щойно свіжі яйця були випиті, а солонина з’їдена, розмови про «малого перевертня» поширилися між людьми знову. Коли ж, ображений такою несправедливістю, хлопець надумав розпитати про все немислиме, що коїлося з ним у сивокосої баби, чомусь не знайшов до неї дороги. Вибравшись до лісу, блукав мало не півдня, намагаючись втрапити на ту стежину, якою чарівної ночі вивела його стара ворожбитка. Ліс не допускав його до неї.

Купальської ночі Іван знову подався до лісу. Та цього разу йому зовсім не поталанило. Єдине, на що він натрапив, це була велика купа золи посеред хащаків та кілька обвуглених дерев біля неї. Чарівна галявина, де відбулося з ним те, чого він ніяк не міг забути, і що принесло йому такі невимовні душевні муки, зникла, так, наче її й зовсім не було. Таємничий цвіт папороті, квітка щастя, яка негадано проросла в палкому серці, зробила його нещасним.

На світанку, коли всі в дворі ще спали, хлопець повернувся додому. Сів біля порогу, обійняв Сірого й заплакав. Його вірний вовк, лизнувши заплакані руки свого малого господаря, жалібно завив.

* * *

Полегкість прийшла несподівано. Коли Іван почув про те, що в Мерефу прибули козацькі посланці, щось затремтіло в грудях, так, наче серце покотилося пріч, із ніг до голови заливаючи тіло гарячим спалахом. Перед очима вочевидь постали хвилини спілкування із хресним, дитяча уява малювала картини козацької звитяги. В одну мить Іван з роду Половців збагнув, що мусить податися слідом за тими, хто розбудив у ньому ці полум’яні почуття.

Коли ж хлопця перед усіма в саду виставлено на сміх, лють, як густе вариво в киплячому казані, закипіла в розбурханому серці: «Бач, нікому й не втямки, що я можу, як всі, бусурманів бити. І шаблю триматиму як слід. Сміються! Та й батько он як гнівається. Не пустить. От лихо! Чому нікому з людей не болить, що це одне, що тільки й може мене порятувати? Бо ж так чую я. А що чується мені, того й треба дослухатися, і тому слідувати. Бо так мусить бути».

Вражений у самісіньке серце своїми невтішними думками, хлопець спинився посеред дороги. Рішення прийшло блискавично: «Втекти! Самому піти до козаків і сказати: так, мовляв, і так — візьміть мене з собою, не пожалкуєте. Коли гарно попросити, певно, що візьмуть. Чув же сам, он як їм треба тепер хлопців у похід. А в мене і зброя вже своя є — срібний ніж, захований на горищі».

Та не так сталося, як гадалося. Іван Дуб та хлопці, які були з ним, виявилися невблаганними. Але ж Іван Половець теж був не з тих, хто, як рак, відступає назад, завбачивши перед собою якусь заваду. Він був цілком іншим. Всілякі перепони викликали ярий спротив його душі — що б там не сталося, конче мусив побороти незборене.

Тож і тепер, щойно вляглася курява від копит козацьких баских коней, тішачись надуманим, Іван Половець погладив свого сірого побратима:

— Ну що, звіряко, подамося на Січ?



ХОРТИЦЯ

Хортиця — величний острів на Дніпрі, місце слави і звитяги козацької, надійне забороло українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедра трава і очерети, посновані річками, лиманами та озерами — усе це стало з часом стійким природнім оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку лабіринтів річок, зашпортавшись у плавнях. Укріплена міцним валом, зі встановленими на вежах гарматами, Хортиця не мала рівних у стійкості з-поміж інших січових фортифікацій. Звідси вирушали в морські походи бистрокрилі козацькі чайки, тут гуртувалися повстанці Тараса Трясила й Івана Сулими. Козацтво, яке вимуштровувалося на козацькому острові, сповідуючи єдину мету — захист рідних земель, — сповідувало прості умови життя: курені вони сплітали із лози, вкривалися від дощу кінськими шкірами.

На Хортиці не було слабаків, а тим паче дітваків. Але саме такого товариства прагнув малий Іван Половець. А вже чого він прагнув, того мав добитися, хоч би там що.

* * *

Чимало сіл і хуторів стало на шляху козацьких посланців. Справилися вони із своїм завданням як слід та й повернулись на Січ. У мандрах були мало не місяць.

Перше, що уздріли за валами, це те, що насипалося козацтва тут, як маку. Поміж доволі знаними козаками, які мали за плечима не один славний похід та битву, виднілися й новачки, ті, що прибули сюди на їхній заклик. Звідусіль чулися веселі жарти, подекуди зривався сміх. Найбільше козацтва згуртувалося посеред майдану біля мурованої Покровської церкви. Ставши колом, козаки потішалися тим, що заохочували когось вигуками:

— Ану ж бо, нехай стане дибки, як коняка!

— А чи ж потягне за горлянку бусурмана, якщо його натравити?

— А до чого ще здатний цей сірий харциз?

«Що ж там таке коїться?» Розштовхавши цікавих, посунувши декого вбік, Іван Дуб вийшов наперед і мало не остовпів. Перед ним стояв малоліток із Мерефи! Це біля нього так згуртувалося козацтво. Та й не так біля нього, як біля сірого вовка, який сидів перед хлопчаком і на його накази виробляв всілякі викрутаси. Це неймовірно втішало вдячних глядачів:

— Ти диви, яка розумна тварюка!

— Скільки живу на світі, не чув і не бачив такого.

— А зуби у цього вовка, далебі, такі, як у нашого Ковша — різці-різцями, — голосний регіт покрив ці слова.

Іван Дуб став перед хлопцем:

— Де ти взявся тут?!

Малоліток стрепенувся, лице його просяяло, так, наче він побачив найближчого родича перед собою. Поклавши долоню на голову сірого вовка, гордо промовив:

— Ми прийшли і ждемо.

— Кого?

— Вас, — очі хлопчиська аж тріпотіли радістю і вдоволенням.

Козацтво принишкло. Дехто, знаючи гаразд, чим зрештою обернеться все це, посміхався у вуса. Хтось відійшов убік, побачивши, що забаву із сіроманцем

Відгуки про книгу Іван Сірко, великий характерник - Марія Морозенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: