Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна
Вдома старший клерк притьмом побіг до контори, аби про все доказати дідусеві. Зозулик покірно чекав, наставивши вуха. Почувся гучний голос мосьє Кабассоля, відтак стало тихо. Хлопець напружено вслухався.
— Цссс! — зненацька долинуло згори. Поміж геранями вистромилось усміхнене личко Розет.
— Ну?
Замість відповіді новоявлений набоб[10] значущо обмахнувся пакою грошей.
— Дев'яносто тисяч франків! — урочисто промовив він, випнувши груди. — Мені дали на десять тисяч більше. Дві години я торгувався, як тандитник. Мосьє Боден мало не плакав…
— Зараз принесу скарбничку! — шепнула сестра. — Мерщій до каземату! Там усі чекають майже годину…
Гроші віднедавна вже не вміщалися в тавлинці, і її заступила ветха вишивана торба. Зозулик бережно поклав туди свій скарб, уболіваючи, що торбу так обважнюють дрібні гроші. Найпевніший спосіб добігти мільйона — це напихати туди великі банкноти, як оце він зробив.
— Гайда! І біжімо поза будинками! Обачність і ще раз обачність!
Під дірявим дахом каземату зібралася праве вся ватага. Холодок підземелля свіжив розпашілі голови. Ось-ось мала статися надзвичайна подія — може, лиха, а може, щаслива, — і ця дразлива непевність заткнула роти найбалакучішим. Всі чекали мовчки. Глибоку тишу вряди-годи порушували придушені смішки.
— Йдуть! — зненацька сповістив Смішко, що розглядався довкола, вистромивши носа в стрільницю.
Зачулася поспішна хода, й на поріг зумисне поволі ступив Зозулик. Він був надто з себе гордий, щоб таїти хоч яке зло на приятелів, але йому кортіло дістати відплату за муки останніх днів. Тож хлопець явив перед ними смутний вид і похмурі очі, ніби говорячи: «Зелена двоцентова англійська Гвіана не варта ламаної копійки». І, глянувши на нього, найзапальніші з ватаги враз геть занепали духом.
— Чому ви так дивитесь? — гукнула Розет, що з'явилася слідом на порозі.— Гроші є! Дев'яносто тисяч франків!
— Не може бути! — пробелькотів Шарлюн. — Ти нас дуриш!
Зозулик неквапом розшморгнув торбу, витяг паку грошей й магічним рухом штукаря розкинув їх віялом. Хлопці й дівчата кинулись до нього, горлаючи з радощів. Зозулик захитався під їхньою нестримною навалою.
Всі попадали додолу — пручалися, хвицялись, кусалися з нестримної втіхи, як малі цуценята.
— Годі! — гукнула врешті Сандрін. — А то, чого доброго, потопчемо гроші…
Норін та Янгол стали навкарачки й заходилися збирати банкноти. Зозулик перелічив і склав гроші докупи — спокійно, поважно, як і годилося людині, що почувається господарем становища. Він усміхався широкою усмішкою й визивно зорив на тих, хто досі в нього не вірив.
— А що — я заплатив за моє кіло яловичини? — мовив він зрештою. — Тепер ваша черга.
Перший спалах радості минув, і кожен зараз питав себе подумки, на що здатен він сам. Цей несподіваний золотий дощ збудив у всіх жадобу діяти. Зозулик показав, що можна спромогтися на, здавалося б, неймовірні зусилля. Ще кілька таких зусиль — і поруч одиниці вишикуються шість нулів…
— Я продам велосипеда! — рішуче вигукнув Смішко.
Цю заяву зустрінуто щирим реготом. Смішковому велосипедові було мало не тридцять років; в нього бракувало крил, помпи, сумки, дзвінка й половини педалі. Та ще й деренчав він так, що за два кілометри було чути.
— Тобі не дадуть за нього й чотирьох су, — зневажливо кинув Шарлюн. — Хай краще лишається в тебе—він нам іще згодиться…
Зозулик заглибився в розрахунки.
— Сто одинадцять тисяч п'ятсот франків! — сповістив він.
— Уже сто тисяч франків! — вигукнула Міке, зашарівшись з утіхи. — Мені аж не віриться! Я вважаю, що не варто гайнувати часу на дрібні заробітки — сто франків тут, сто франків там… Треба гуртом заробити великі гроші.
— Чудово! — підхопила Сандрін. — Але в який спосіб?
— Бачили об'яву про свято в Бандолі? Окрасою дня буде морський парад. Учасникам його присуджуватимуть премії. Перша премія — сто тисяч франків… А що коли б попросити в мосьє Пастуреля «Морського лева?» Хлопці зробили б з нього джонку або піратський човен, ми повбиралися б у маскарадні костюми та й спробували б щастя. Чим ми ризикуємо?
Цю пропозицію підтримала тільки малеча, Сандрін та її бідовий брат Смішко, яких вабила нагода добряче побавитись. Решта не взяли її на поважне.
— Бандольці знімуть нас на сміх, — сказав Шарлюн. — Уявляєте «Морського лева» поруч яхт мільярдерів? Ми дістанемо в нагороду зливу гнилих помідорів…
— Але ж фантазії ми маємо не менш як на мільярд, — не відступалась Міке. — А Де таки дещо важить…
Проте її вже не слухали. Розмова звернула на інше.
— Ось послухайте-но сюди! — мовив обачливий Фріске. — Я вважаю, що Зозулик, тиняючись по всіх усюдах з своєю торбинкою, неодмінно впаде людям у око. Сьогодні він носить торбинку, але завтра з'явиться з адвокатським портфелем, позавтра — з валізою. За тиждень йому знадобиться лозовий кіш — і нашому любому Зозуликові переріжуть кінець кінцем горлянку десь на перехресті. Тож буде найрозумніше, коли ми всі по черзі стерегтимемо скарб. Сьогодні один, завтра інший!
Генеральний скарбник скривився — адже він був такий гордий з виняткового свого обов'язку. Але зрештою йому довелося погодитись з мудрим рішенням Шарлюна, який призначив за скарбників найстарших — тобто себе, його, Міке, Тітена-солодкі-очка та Фріске. — Передовсім, — мовив Тітен, — треба позбутися дрібної монети, яка тільки обважнює торбу. Я обміняю її в батьковій крамниці. Не варто тягатися з таким дріб'язком, коли ми полюємо мільйон!
— А я? — заволав Смішко, якого Шарлюн навмисне обминув. — Хіба ж із мене гірший скарбник, аніж з кого іншого?
— Ще б пак! — глузливо мовив Шарлюн. — Якби ти став скарбником, то за дві години торба чи там валіза примандрувала б до бюро загублених речей! Уявляєш, аби Аморетті винюшив, яку ми готуємо йому штуку? Він духом пустив би за нами назирці поліцейських…
— І ще одне, — повів далі мудрий Фріске. — Годилось би нам тепер придбати вивіску. Ми збираємо великі гроші, і гроші ці належатимуть нам усім, аж поки