Домбі і син - Чарльз Діккенс

Як тільки парадні двері зачинилися за ним, місіс Ск’ютон подзвонила, щоб принесли свічки. Разом зі свічками з’явилася покоївка і дівочого фасону сукня, що завтра мала дурити світ. Сукня жорстоко помстилась над нею — місіс Ск’ютон здавалась у ній ще старішою та огиднішою, ніж у своєму засмальцьованому фланелевому халаті. Проте місіс Ск’ютон приміряла її, маніжачись від задоволення; осміхнулася до свого трупа в свічаді, коли подумала про вбивче враження, яке вона справить на майора, і, дозволивши покоївці роздягнути себе та приготувати до сну, розсипалась, наче картяний будиночок.

Увесь цей час Едіт сиділа в сутіні біля вікна й дивилась на вулицю. Тільки залишившися віч-на-віч з матір’ю, вона вперше за цілий вечір одійшла від вікна і стала навпроти неї. У неприємній на вигляд, драглистій постаті матері, що вся тряслася й безупинно позіхала, дивлячись на свою гордовито випростану дочку, що втупила в неї палючі очі, відчувалася настороженість, якої жодне легкодумство не в змозі було приховати.

— Я до смерті втомилася, — сказала вона. — На тебе не можна покластися й на одну хвилину. Ти гірша за дитину, Едіт. Дитину! Та жодна дитина не буде така вперта й непокірна.

— Слухайте, мамо, — сказала Едіт, пропустивши повз вуха її слова, як не вартий уваги дріб’язок, — ви до мого повернення повинні бути самі.

— Повинна бути сама до твого повернення, Едіт? — повторила місіс Ск’ютон.

— Бо інакше, — свідчуся ім’ям, що його завтра так облудно й безсоромно прикликатиму, — я в церкві й відмовлюся від руки цього чоловіка. А коли ні — я мертва впаду на вулиці!

Мати глянула на дочку стривоженим поглядом, та погляд, який вона перестріла, тривоги їй не уйняв.

— Годі! — рішуче сказала Едіт. — Годі й того, що ми такі, як є. Я не хочу, щоб іще чиюсь юність та віру затоптали так само, як і мою. Не хочу, щоб простодушну дівчину псували, розбещували, зводили з пуття на потіху знудженій матері. Ви знаєте, про що наговорю. Флоренс мусить повернутися додому.

— Ти — ідіотка, Едіт! — скрикнула розлючена мати. — Ти думаєш, що матимеш спокій в його домі, доки вона не вийде заміж й не вибереться звідти?

— Спитайтесь мене, — або себе, — чи я взагалі думала коли-небудь знайти спокій у його домі, — сказала дочка. — Відповідь ви знаєте.

— І це сьогодні, після всіх моїх турбот і старань, коли завдяки мені ти здобуваєш незалежне становище, мені кажуть, ніби в мені нема нічого, крім розпусти та зарази! — верещала в нестямі мати, і її паралітична голова трусилася, як сухий лист. — Мені кажуть, ніби я не компанія для дівчинки! Тоді хто ти, га? Хто ти?

— Це питання я собі вже ставила, — відповіла Едіт, пополотнівши й показуючи пальцем на вікно, — і не раз, поки сиділа там і дивилась на жінкоподібні створіння, що вештаються по вулиці. І бог свідок— я бачила відповідь. О мамо, мамо, — якби тільки ви дали волю моїм природним почуттям, коли я була молода — молодша за Флоренс, — й була би зовсім інша!

Розуміючи, що гнів тут не допоможе, мати стрималася й почала натомість скиглити, бідкаючись, що задовго живе, що її рідна дитина її відцуралась, що про обов’язок супроти батьків у ці злі часи взагалі забули, що вона вже наслухалася бозна-яких образ і більше не хоче жити.

— Як жити, отак, весь час наражаючись на подібні сцени, — голосила вона, — то ліпше пошукати спосіб, щоб покласти край такому життю. Ох! Подумати тільки, що ти — моя дочка, Едіт, і, так брутально поводишся зі мною!

— Час, коли ми могли дорікати одна одній, мамо, вже минув, — похмуро зауважила Едіт.

— То чого ж ти повертаєш його? — скімлила мати. — Ти добре знаєш, як жорстоко ти краєш мені серце. Знаєш, яка я вразлива на жорстокість. І саме тепер, коли я мушу про все подумати й дбати про те, щоб мати якнайкращий вигляд! Ти дивуєш мене, Едіт. Чи ж ти хочеш зробити опудало зі своєї матері? І коли? В день свого весілля!

Едіт тим самим незворушним поглядом глянула, як мати схлипує й тре очі, а тоді тим же тихим, незмінно спокійним тоном промовила:

— Я сказала, що Флоренс має повернутись додому.

— Нехай повертається! — поспішила вигукнути засмучена й залякана матінка. — Я, звичайно, не заперечую. Що таке вона для мене, та дівчинка?

— Для мене вона — багато, — відповіла Едіт. — І я не дозволю, щоб бодай зернятко зла, посіяного в моїм серці, заразило її, я радше зречуся вас, так само як зречуся його, завтра в церкві, коли ви дасте для цього привід. Облиште її. Поки я можу втручатись, я не допущу, щоб та брудна наука, через яку я пройшла, закаляла й її. І це не надто важка умова для такої нелегкої ночі.

— Якби ж ти поставила її по-людськи, як личить дочці, Едіт, — схлипнула мати, — то, може, й не важка; звичайно, не важка. Але ці жорстокі слова…

— Їх уже сказано і більше не буде, — мовила Едіт. — Ідіть своєю дорогою, мамо. Користайтесь, як хочете, тим, чого ви досягли — тіштеся, пишайтеся, пускайте за вітром. Будьте щасливі. Ми добулися свого. Несімо ж нашу здобич. Віднині для минулого уста мої німі. Прощаю вам вашу частку в завтрашній комедії. Нехай бог простить мені мою!

Голосом, що не тремтів, вона побажала матері доброї ночі й твердою ходою пішла до своєї кімнати.

Та не відпочивати йшла Едіт. Не знала вона відпочинку на самоті зі своїми бурхливими почуваннями. Туди і назад, туди і назад, і знову туди і назад — п’ять сотень разів перейшла вона туди і назад по кімнаті, серед розкиданих скрізь розкішних весільних убрань — чорне волосся розсипане по плечах, очі палають лютим вогнем, і свої білі пишні груди вона судомно, ніби прагнучи відірвати, раз по раз стискає руками, — груди їй червоніють, а вона знай ходить туди-назад, відвертаючи голову, немов від себе самої, немов прагне утекти від власного вродливого єства. Так у ніч напередодні свого весілля борола свій невпокірливий дух Едіт Гренджер — борола сама,