Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— Я вже сорок… — Рада Сергіївна осіклася, кинула скажений погляд на Ірку й трохи стриманіше продовжила: — Я вже багато років Рада! І я категорично, чуєш, категорично відмовляюся мати справу з ученицею, якій глибоко чхати на мої слова! На мої вказівки! Нехай іде у свою кімнату й пробує там далі! Сама! Паскудниця невдячна! Забирайся геть!

Рада Сергіївна велично випрямилася на ґанку, показуючи рукою на двері.

— Ну й добре! — процідила крізь зуби Ірка.

Шваркнувши з усього маху об двері випатраною упаковкою йогурту, вона закуталася в халат і так само велично пройшла повз Раду до своєї кімнати. Щоправда, сльози, які котилися по її щічках, мов той горох, трохи зіпсували її гідний відхід, але горде дівчисько сподівалося, що їх ніхто не помітив.

Ірка сиділа у своїй кімнаті. Рюмсати їй було вже нічим. Сльози просто закінчилися, а повіки пекло, неначе під них насипали піску. Хусточка геть змокріла, тож Ірка вирішила пустити в хід рушник. Потягнувшись за ним, вона на мить побачила себе в дзеркалі й ледве не завила вголос: перекошені від плачу губи, розпухлі очі, ніс грушею — і все це яскраво-червоного кольору! Просто монстри на волі!

А все через Раду! Недарма вона відразу не сподобалась Ірці! Адже це несправедливо, несправедливо! Ірка нічого поганого не зробила, вона всього-на-всього спробувала переінакшити замовляння на новий лад! Адже не спробувати — було б зовсім по-дурному! І взагалі, Рада весь час розповідає дурниці, мовляв, відьмам не можна відвести очей! А коли Ірці дуже не хотілося, щоб Рада її засікла, то та анічогісінько й не побачила! Правильно, між іншим, не хотіла! І як тепер бути?

Ірка шморгнула носом. Вийти з хати вона не може: там на неї чатують старі відьми — і причепилися ж, паскуди, не втечеш! Директорка — не рідна бабуся, з якою — сьогодні посварилась, а завтра помирилась. Якщо Рада захоче виставити її геть — усе, Ірці кінець. Її відразу ж уб’ють, тут-таки біля порога будинку. А Рада Сергіївна ще й посміється.

Від страху й жалю до себе Ірка зайшлася в сухій, безслізній істериці. Гучно схлипуючи, вона ледь розчула легенький стукіт у двері.

— Можна до тебе, Ірко? — тихо гукнув Аристарх Теодорович.

Ірка завзято й уперто заперечно захитала головою, але Аристарх не був відьмаком і не бачив крізь стіни. Двері прочинилися, і голомоза макітра менеджера просунулася в щілину.

— Це ж треба, ще й досі рюмса! А чого, питається? — бадьоро поцікавився Аристарх, побачивши червону Ірчину фізіономію.

Відьмочка набурмосено відвернулася. Аристарх гмукнув і просунувся в кімнату. За собою він тяг високу валізу.

— А я тобі тут деякі речі прикупив, — незважаючи на Ірчин настрій, продовжував Аристарх.

— Спасибі, — пробубніла Ірка, байдуже споглядаючи валізу.

— Подивись, а то, може, не підійде.

Ірка кивнула, відкинула важку кришку й завмерла. Таких потрясних штанців навіть у Тетянки не було! Подібні вона бачила лише раз у житті, на одній з так званих Тетянчиних подружок — доньці чи то міністра, чи то губернатора. Та ні, ці були ще крутішими! Обережно, на витягнутих руках, Ірка вийняла штанці з валізи. Під ними була ще одна кльова пара. І гольф із таким лейблом, що закачаєшся! І ціла купа фірмових футболок! І кросівки! Тремтячими руками Ірка перебрала вміст валізи, а потім глянула на Аристарха. Її очі сяяли навіть крізь вузенькі щілинки розпухлих повік.

— Спасибі! Усе таке класне! Не треба було стільки! Це ж дорого… — вона почала гарячково дякувати, але Аристарх лише недбало відмахнувся:

— Наші учениці мають одягатися як слід! Імідж вимагає! На осінь ще куртку купимо й чобітки…

— На осінь? — страх знову опанував Ірку, затьмаривши несподівану радість. — До осені мене вже давно на запчастини розберуть!

Такі класні шмотки, а Ірка їх і поносити не встигне! Рада її вижене, і, навіть якщо Аристарх залишить їй валізу, Ірка нічого не вдягатиме! Хай відьми розірвуть її на шматки, але штаням вона загинути не дасть!

Дівчинка знову розревілася.

— Ну-ну-ну, — Аристарх ніяково поплескав дівчинку по плечу.

— Я ж нічого поганого… — схлипуючи, вичавила із себе Ірка. — Я ж намагалася! У мене всього лиш один раз не вийшло! З фотографією…

— З якою фотографією?

Розмазуючи сльози, Ірка тицьнула пальцем на журнал, що валявся поруч.

— Там! Рада Сергіївна вибрала якогось Іващенка! Ну, начебто він мій ворог і треба в дзеркалі побачити його задуми. А в мене інша людина вийшла! Випадково!

Аристарх Теодорович недбало перегорнув журнал, тицьнув пальцем у фотографію:

— Цей, Іващенко, чи що?

Ірка ствердно кивнула.

Менеджер швидко гмукнув.

— Іващенко, дитинко, це дурниці, не в Іващенкові справа… — Аристарх Теодорович зам’явся. Тримаючи розкритий журнал у руці, він підійшов і сів поруч з Іркою на ліжко. — Бачиш, Ірко… — нерішуче почав він, — недобре підривати авторитет викладача, але ж ти розумна дівчинка, і я сподіваюся, що сприймеш усе правильно… Справа зовсім не в замовляннях, які в тебе не вийшли. Проблема швидше за все полягає в тих, що тобі вдалися.

Ірка спантеличено знизала плечима. Так, вона ж чудово розуміє, що Рада розлютилася ще після замовляння на крові. А коли Ірка поворожила на йогурті, директриса взагалі ледь не сказилась! От тільки чого, питається?

— Рада Сергіївна — чудова людина, — серйозно завірив Ірку менеджер. — Та ти ж сама бачила, як вона тебе рятувала! І відьма вона теж дуже розумна! А ти, Ірко, відьмочка ще зовсім молода. І талановита, — Аристарх багатозначно глянув на Ірку. — Ти мене розумієш?

Ірка заперечно похитала головою. Що, власне, вона має розуміти?

Точнісінько, як Рада, Аристарх важко зітхнув, ремствуючи на Ірчину нетямущість.

— Рада Сергіївна має величезний досвід! А ти займаєшся чаклунством лише другий тиждень і — раз-два — робиш те, чому вона навчалася роками! Та ще й нові замовляння вигадуєш! Як ти думаєш, їй це подобається?

Ірка уважно глянула на менеджера. Отже, у неї з Радою склалися такі самі стосунки, як у Тетянки з історичкою. Тетянка просто обожнювала всілякі давні штуки, начиталася про них і весь час чіплялася до училки з каверзними запитаннями. За що й поплатилася — півроку вона не отримувала з історії вище шістки. Доки Тетянчин батько не втрутився. Але ж в Ірки нема крутого батька-відьмака, щоб закликати до порядку директрису-відьму!

— Я, звісно, не вмію читати думок, але здогадуюсь, про що ти зараз думаєш, це нескладно, — посміхнувся Аристарх. — Ти боїшся, що саме через твої особливі здібності Рада Сергіївна від тебе й відмовиться, — його обличчя набуло серйозного вигляду. — Я, звісно, не знаю, чи збирається