Вільні малолюдці - Террі Пратчетт
Вона спробувала відігнати цю думку подалі і вдати, що вона їй взагалі не спадала на гадку, але вона, як не вчасно, напрочуд добре вирізняла обман. В тому то й клопіт з мозком: він іноді думає більше, ніж треба.
Та брат не любить відходити далеко від людей! До загонів, де стрижуть овець, йти десь з милю! А він ходить поволі. Що два кроки він падає ниць і вимагає солодощів!
Якби він справді пропав, то жити було б набагато спокійніше…
Ну ось, знову: гидка, ганебна думка, яку вона намагалася вимести з голови, зайнявши чимось думки. Вона взяла пару цукерок зі слоїка — для наживки, спакувала в пакет і побігла в обхід по кімнатах, трясучи згортком, щоб добре було чути шурхіт.
Тіфані почула звуки кроків у дворі: чоловіки верталися із шопи, де стригли овець, та вона продовжила зазирати під ліжка і в креденси — навіть ті високі, до яких малому нізащо не добратися, а тоді знову дивилася під ліжками — бо це був такий пошук. Пошук, коли ти йдеш шукати на горищі, хоч воно й завжди замкнене.
Небавом почулися голоси — два чи три — знадвору, це гукали Погіршая. Тіфані почула, як тато сказав:
— Подивись-но коло річки!
…і це свідчило про те, що тато теж хвилювався, бо Погіршай ніколи б добровільно, без підкупу, не пішов так далеко. Він не з тих дітей, хто відходить далеко від банки із солодощами.
Це твоя вина.
Ця думка крижинкою застрягла їй у голові.
Це твоя вина, бо ти його не любила. З’явився він — і ти вже не найменша в сім’ї, тобі довелося ходити за ним хвостиком, і ти хотіла — аякже, хотіла? — щоб його не було.
— Це неправда! — прошепотіла сама до себе Тіфані. — Я його трохи любила…
Не дуже, ніде правди діти. Не завжди. Він не вмів нормально бавитися і ніколи не слухався. Ти думала, що було б добре, якби він кудись запропастився.
Хай там як, додала вона подумки, як можна любити когось постійно, якщо в нього вічно тече з носа. Та й… цікаво…
— Я хочу знайти брата, — мовила вона вголос.
Слова, здається, подіяли. Та в хаті було повно людей: хтось невпинно відчиняв і зачиняв двері, кликав одне одного і плентався під ногами, а… синьолюдки ж сором’язливі, хоч з лиця й як дуля без маку.
«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити».
Тіфані спустилася з горища. Навіть жінки, що пакували вовну у стригальні, прийшли на пошуки. Вони юрмилися навколо мами, яка сиділа за столом і плакала. Ніхто не зауважив Тіфані. Таке бувало не раз.
Вона прослизнула у молочарню, тихенько зачинила за собою двері і зазирнула під мийку.
Двері відчинилися навстіж, і досередини забіг тато. Він спинився. Тіфані мала винуватий вигляд.
— Та його там нема, дитино! — сказав тато.
— Е-е-е, так… — вичавила із себе Тіфані.
— А ти дивилася на другому поверсі?
— Так, і навіть на горищі.
— Гаразд… — тато мав водночас і спантеличений, і нетерплячий вигляд. — То піди і роби щось!
— Добре, тату.
Коли двері зачинились, Тіфані знову зазирнула під мийку.
— Ропуше, ти там?
— Тут навіть нема чим поживитися, — відповів ропух, виповзаючи з-під мийки. — В тебе тут дуже чистенько. Ані павучка!
— Справа термінова! — випалила Тіфані. — Мій молодший братик пропав. В білий день! В долині, де видимість на милі навкруги!
— О, гімняк, — сказав ропух.
— Перепрошую? — перепитала Тіфані.
— Та це я лаюся по-нашому, ропушачою мовою, — пояснив ропух.
— Перепрошую, та… чи це має стосунок до магії? — спитала Тіфані. — Має чи ні?
— Сподіваюся, що ні, — відповів ропух, — та, гадаю, що має.
— Це ті малі чоловічки викрали Погіршая?
— Хто? Фіґлі? Вони дітей не крадуть! — якось дивно відповів ропух.
— То ти знаєш, хто викрав мого брата? — допитувалася Тіфані.
— Ні, та вони можуть… — відказав ропух. — Слухай, міс Тік казала, щоб ти не…
— Мого брата викрали, — обірвала його Тіфані різко. — І ти мені кажеш, щоб я нічого не робила?
— Ні, але…
— От і добре! То де фіґлі?
— Причаїлися. Тут людно ж, але…
— Як їх покликати? Вони мені потрібні!
— Але ж міс Тік казала…
— Як мені їх прикликати?
— То ти хочеш їх прикликати, так? — спитав ропух скорботним тоном.
— Так!
— Просто це не те, чого зазвичай хочуть люди, — сказав ропух. — Це не домовики. Якщо в хату вселяться фіґлі, то людям краще з хати виселятися, — ропух зітхнув. — Скажи, а твій батько питущий чоловік?
— Пиво п’є подекуди, — відповіла Тіфані. — До чого тут це?
— Лише пиво?
— Ще є «Спеціальна овеча настоянка», про яку мені не можна знати, — додала Тіфані. — Бабуня Болячка готувала її у старій вівчарні.
— Міцне воно?
— Ложки розчиняє, — відповіла Тіфані. — Для особливих нагод. Тато каже, що то не для жінок, від того напою на грудях росте волосся.
— То як хочеш прикликати Нак Мак Фіґлів, то йди-но принеси трохи того пійла, — порадив ропух. — Прийдуть, от побачиш.
Не минуло й п’яти хвилин, як Тіфані вже все приготувала. Від чемної, але пильної дитини нічого не сховаєш: вона знала, де зберігалися пляшки і принесла одну. Пляшка була заткнута шматтям, але воно було вже таке старе, що Тіфані виколупала його кінчиком ножа. Від випарів їй аж очі засльозилися.
Вона хотіла було налити золотаво-брунатної рідини у мисочку…
— Ні! Та вони нас до смерти затопчуть! — спинив її ропух. — Просто постав відкорковану пляшку.
Випари здіймалися над пляшкою і клубились у повітрі, наче марево над горами у жаркий день.
Тіфані нюхала випари — аж голова закрутилася у прохолодній тьмяній кімнаті.
Вона сіла на стілець, на якому доять корову, і сказала:
— Гаразд, виходьте!
З’явилися сотні чоловічків. Вони визирали з-за відер. Спускалися зі стелі на мотузках, почеплених до балок. Несміливо боком висовувалися з-поза полиць для сиру. Виповзали з-під мийки. З’являлися зі схованок, які б, на думку людей, нізащо б не стали прихистком для людців із волоссям кольору помаранчі.
Усі вони були заввишки шість дюймів і майже всі блакитні, хоча й годі було здогадатися, чи їхня шкіра насправді блакитна, чи це все завдяки тату, які вкривали все, що не було вкрите рудим волоссям. Вбрані вони були у короткі кілти, дехто ще мав на собі щось на кшталт крихітних камізельок.
Дехто наче шолом носив кролячі або щурячі черепи на головах. І всі як один мали за плечима меч — завбільшки із самого синьолюдка.
Однак найбільше в око Тіфані впало те, що вони її боялися. Вони стояли, втупившись собі в ноги, а це видовище не для слабодухих, бо стопи в них були велетенські, бруднющі і так-сяк замотані у шкіри тварин, що мали служити їм за подобу взуття. І всі вони уникали її погляду.
— Це ви наносили води? — спитала Тіфані.
Вони переминалися з ноги на ногу і покашлювали, а тоді хором відповіли:
— Ая.
— І це ви наносили дрів?
Знову пролунав хор:
— Ая.
Тіфані витріщилася на них:
— І це ви вівцю вкрали?
Враз всі синьолюдки потупилися.
— Навіщо ви вкрали нашу вівцю?
Почувся гул і штурхання, а тоді один крихітний чоловічок зняв з голови кролячий череп-шолом і нервово закрутив його в руках:
— Ми булисьмо гулодні, пані, — пробурмотів