Українська література » Дитячі книги » Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Степанівна Павленко

Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Степанівна Павленко

Читаємо онлайн Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Степанівна Павленко
це?

– Хто – не хто, а це дівчатко і є моя прабабця Клава, тобі прапрапра!.. Сумна, бо не таланило їй! Померла молодою, то й мало про неї знаю. Коханий відвернувся, вона сама доньку – мою, значить, бабуню – ростила. Хворіла тяжко, потім ніби одужала, проте щастя не зазнала. Це вона ті коралі десь узяла, ось тільки не вбирала ніколи. І на світлині, бачиш, без них.

– А це що за козак? – Тітонька підсунула бабусі іншу фотографію, котру Софійка прихопила із шухляди.

На знімку возсідали чоловік, жінка (дідуньо Павло, отой, що з вусами, й бабуня Горпина – ота, що виходила заміж в пишному вінку) і дівчинка. За ними ж красувався велетенський, точніше височенний, кінь.

– О, наша Мальва! – сплеснула руками бабуся. – До чого вже гарною була кобилка, мов намальована! Струнка, передні ноги й одна задня – білі до колін!

– Тебе послухати, мамо, то у вас і корова, й коняка – наче з подіуму.

– У моїх дідуня – бабуні й кури такі були! А ця красуня до нас прийшла із самої столиці. Спершу, розказують, була вона улюбленицею якоїсь панни Юзефи, здається. Батько її розводив коней. Але Юзефа чимось завинила: за батрака заміж зібралася, чи що. То за кару її віддали старому багатому графові, який не терпів уподобань молодої дружини. Словом, вона свою улюбленицю пожертвувала на фронт першої світової.

Пожертвувала – не пожертвувала, але яка там вояка з Мальви? Постріли її лякали, шум дратував. Тож перепродували її за добрі гроші, обмінювали, поки не придбав її в якихось біженців мій дідуньо. Разом із маленьким лошатком, Маківкою: коней заведено так називати, щоб ім’я починалося тим же складом, що і в кобили-матері.

З лошатком – не з лошатком, але від Мальви на той час були самі кістки, коростою вкриті. То дідуньо її у травах купали, дьогтем змащували, доглядали… Знов стала Мальва красунею! Шерсть коротенька – пальцями не вхопиш! Це теж, кажуть, ознака породи. А що вже роботяща була!.. Орала, возила… От лиш норовлива: не дозволяла верхи нікому сісти! Тільки маму мою, оту маленьку дівчинку Ніну, возила охоче. Та нею вже собкала, як хотіла, – Мальва не перечила. Видно, звикла дівчат слухати.

Що вже дідуньо не вигадували! Вилізуть на стос колод (Мальва ж висока!), вже й ногу б закинути на кобилу – а вона й відійде смирненько вбік. Він знову. Мальва тої самої.

Або так: затягне, бувало, на ній сідло міцно-міцно – бо треба міцно! Тільки сідати – Мальва напружиться – лусь! – тріснуть попруги! А як легше затягне, тільки сідати – Мальва обм’якне, сідло й обвисне!

Оце так! Софійчина прабабуся верхи їздила! От би й собі!.. Уявити лишень: вона, Софійка, мчить на баскому коні – вороному, з білими по коліна ногами… Мчить, гордо минаючи кафешку з ошелешеним Вадимом, який аж похлинувся кока-колою!.. А Ірка… В неї не тільки нігті позеленіли б від заздрощів!..

24. Відьмин ставок

Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв’яків для качок, а ті хапали їх з-під самої лопати, забуваючи, що Софійки треба боятися. Зі Сніжани ж тільки й було пуття, що лікувати півника, бо зламав кігтика, і підв’язати індикові поранене крило.

Добре в селі, шкода лишень, що немає тут… ні, не Кулаківського, звісно, а Чорнобілки і старенької бабусиної шафи!

Софійка з тітонькою Сніжаною пішли купатися. Ось, вертаючись, уже вдруге минають таємничого Пустельника. Пустельник не звертає на них жодної уваги, то й вони не помітили його.

Знову проходять мимо старої-пресухої бабці на старому-пресухому пні. Бабця щось шепоче зів’ялими устами.

– Добрий день! – раптом голосно вітається Софійка.

– Здорові були! – майже шипить бабця.

– Бабцю, а чому ставок називається Відьминим?

– Ой, дітки, не питайте… Гріх, дітки, маю, великий гріх!.. – шипить бабця. – Мати моя тут сиділа! – показує на хатину за городом. – Зілля варила, людей рятувала… Кого рятувала, кому й поробляла… А одна жінка із самого Вишнополя до неї прибилася. Плакала, грошима розкидалася… Просила привернути чужого хлопця, зжити зі світу суперницю… А чим та нещасна завинила? Згубила моя мати невинну душу, стратила й хлопця! І та жінка вишнопільська щастя не мала: не своєю волею жив із нею чоловік, не своєю…

Бабця помовчала, а тоді додала:

– Відьма вона, Відьмин і ставок!.. Вже за дев’яносто, а спокою мені за мамин гріх нема й не буде! Приходжу сюди, прощення прошу… Прощення прошу і прощення не чую…

Бабця беззвучно позіпала ротом, а потім, ніби з полегкістю, що комусь висповідалася, задрімала.

Софійка й Сніжана її не будили. Тихенько покинули стару й пішли додому.

25. Від чого здатен пропасти настрій?

На автовокзалі Софійку зустрічали мама з Ростиком (тато ще не прийшов з роботи). І – Чорнобілка.

– Ув’язалась за ногами, хоч криком кричи! – пояснила мама. – То мала клопіт: аби не попала під яку машину, волокла твою Чорнобурку на руках!

– Мамо, не Чорнобурка, а Чорнобілка! – цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика. Такий апетитненький, ще й усміхається! Скоро його можна буде вчити літер і лічби. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків. То й зовсім стане цікаво!

Як гарно йти рідним містечком! Як гарно жити в світі!

– Дай повезу Ростика! – Забрала в мами візочок, підкинувши їй торбу з бабусиними гостинцями, пакет із почищеною дідусем рибкою і Чорнобілку, яку дуже той пакет зацікавив.

Сипала мамі сільськими новинами, передбаченнями нового Сніжаниного заміжжя і мимоволі виловлювала очима постаті, схожі на Вадимову.

– І яке ж у нього прізвище? – спитала мама.

– Чиє?

– Женихове!

– А… Ми не спитали, бо ще з ним не розмовляли, але кличуть Пустельником!

– Ага, – мовила мама. – Все зрозуміло.

Вадим не траплявся, але назустріч, вихиляючись, чи то пак вимахуючи перефарбованим (білий верх – чорний низ) хвостом, ішла Ірка Завадчук.

Мимоволі Софійка оглянула себе збоку: чи личить їй візочок, чи не дуже стара і товста її мама?

Ні, візочок викличе заздрість у будь-кого, мама убрана майже модно і після Ростика таки повернула осину талію.

Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук.

Щойно Ірка порівнялась із ними, війнувши парфумами, Софійка з жахливою силою відчула, як смішно й безглуздо все виглядає. Возик із писклям, мама з торбою, пакет із рибою, ще й кіт на оберемку нявкає!..

– Що з тобою? – схвилювалася мама.

– Нічого! –

Відгуки про книгу Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Степанівна Павленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: