Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг
Он він, висить у небі над школою: палаючий зелений череп з язиком-змією — мітка, що її залишали смертежери, коли вривалися в якусь будівлю… коли когось убивали…
— Коли вона з’явилася? — запитав Дамблдор і боляче стиснув Гаррі плече, зводячись на ноги.
— Та, мабуть, кілька хвилин тому, бо коли я випускала надвір кота, її ще не було, а коли піднялася нагору…
— Треба негайно повертатися в замок, — сказав Дамблдор. — Розмерто, — він ще трохи хитався, але вже цілком володів ситуацією, — нам потрібен транспорт… мітли…
— Є в мене штуки дві за шинквасом, — перелякано про белькотіла вона. — Принести?…
— Ні, Гаррі сам принесе.
Гаррі негайно підняв чарівну паличку.
— Акціо Розмертині мітли.
Наступної секунди голосно грюкнули, відчиняючись, двері шинку — дві мітли вилетіли на вулицю й полинули до Гаррі. Біля нього вони різко загальмували й зависли, легенько здригаючись, на висоті його пояса.
— Розмерто, надішли повідомлення в міністерство, — розпорядився Дамблдор, сідаючи на мітлу. — Цілком можливо, що в самому Гоґвортсі ніхто ще не збагнув, що сталося… Гаррі, накинь плащ-невидимку.
Гаррі вийняв з кишені плащ і накинув його на себе перед тим, як осідлати мітлу; мадам Розмерта побігла у свій шинок, а Гаррі й Дамблдор відштовхнулися від землі і злетіли вгору. Вони мчали до замку, і Гаррі скоса поглядав на Дамблдора, готовий його підхопити, якщо той почне падати, але видовище Чорної мітки, здається, подіяло на Дамблдора, як збуджуючий засіб: він низько нахилився над мітлою, не зводячи очей з Мітки, його довжелезне сиве волосся й борода розвівалися за спиною в нічному повітрі. Гаррі теж подивився на череп, і в грудях у нього отруйною бульбашкою почав набухати страх, стискаючи легені й примушуючи забути про все пережите…
Як довго їх тут не було? Чи відвернулася вже фортуна від Рона, Герміони і Джіні? Невже це хтось із них став причиною, що над школою з’явилася Мітка? Чи, може, то був Невіл, чи Луна, чи якийсь інший учасник ДА? А якщо так… то це ж саме він звелів їм чатувати в коридорах, це він попросив їх повилазити з безпечних ліжок… невже на нього знову впаде відповідальність за смерть когось із друзів?
Вони летіли над темним звивистим путівцем, по якому перед цим ішли пішки, і Гаррі крізь посвист нічного повітря у вухах почув, як Дамблдор знову щось бурмоче чудернацькою мовою. Він, здається, зрозумів, що то було, бо відчув, як затряслася мітла, коли вони пролітали над муром, що відділяв зовнішні угіддя від шкільного подвір’я: щоб залетіти на повній швидкості, Дамблдор скасовував закляття, що їх сам установив довкола замку. Чорна мітка палала прямісінько над астрономічною вежею, найвищою в замку. Чи це означало, що там когось спіткала смерть?
Дамблдор уже перелетів зубчасті фортечні вали й зіскакував з мітли; Гаррі приземлився біля нього буквально за секунду й роззирнувся.
Вали були безлюдні. Двері до гвинтових сходів, що вели вниз до замку, були зачинені. Ніде не було ні сліду сутички, ні смертельної битви, не валялися тіла.
— Що це означає? — запитав Дамблдора Гаррі, дивлячись на зелений череп з язиком-змією, що лиховісно палав над ними. — Це справжня Мітка? Чи справді когось… пане професоре?
У тьмяно-зеленому сяйві Мітки Гаррі побачив, як Дамблдор ухопився почорнілою рукою за груди.
— Піди й розбуди Северуса. — тихо, але чітко звелів Дамблдор. — Скажи йому, що сталося, й приведи його до мене. Більше нічого не роби, ні з ким не розмовляй і не скидай плащ-невидимку. Я зачекаю тут.
— Але…
— Гаррі, ти поклявся мені підкорятися… йди!
Гаррі побіг до дверей, за якими були гвинтові сходи, та не встигла його рука торкнутися залізного кільця на дверях, як він почув, що хтось біжить сюди з протилежного боку. Глянув на Дамблдора, а той показав йому жестом відійти. Гаррі відступив, одночасно виймаючи чарівну паличку. Двері рвучко відчинилися, з них хтось вискочив і крикнув:
— Експеліармус!
Тіло Гаррі в одну мить застигло й знерухоміло; він відчув спиною мури вежі, що підперли його, наче якусь хитку статую, що не могла ні ворухнутися, ні заговорити. Він не розумів, що сталося… адже «Експеліармус»це не закляття «Вогнеморозко»…
І тут, у світлі Чорної мітки, він побачив, як полетіла дугою над фортечними мурами Дамблдорова чарівна паличка, і зрозумів… Це Дамблдор знерухомив Гаррі безмовним закляттям, і йому не вистачило частки секунди, щоб захиститися самому.
Дамблдор стояв спиною до фортечного муру, його обличчя було страшенно бліде, проте воно й далі не виявляло ні паніки, ні тривоги. Дамблдор просто подивився на того, хто його роззброїв, і сказав:
— Добрий вечір, Драко.
Мелфой ступив крок уперед і швидко озирнувся, щоб пересвідчитись, що тут немає нікого, крім нього й Дамблдора. Його очі помітили другу мітлу.
— Хто тут ще є?
— Це я хотів би тебе запитати. Чи, може, ти дієш самостійно?
Гаррі побачив, як безбарвні Мелфоєві очі знову зиркнули на Дамблдора, освітленого зеленкуватим сяйвом Мітки.
— Ні, — заперечив він. — Я маю підкріплення. Сьогодні у вашій школі є смертежери.
— Ну-ну, — сказав Дамблдор, мовби Мелфой показував йому цікавий варіант домашньої роботи. — Дуже добре. Тобі вдалося їх сюди запустити?
— Так, — засопів Мелфой. — Карочє, прямо під вашим носом, а ви й не помітили!
— Геніально, — сказав Дамблдор. — Але… вибач мені… а де ж вони? Щось ніхто тебе не підтримує.
— Вони зустріли когось із охоронців. Там унизу йде бій. Карочє, вони надовго не затримаються… а я пішов перший. Я… я мушу зробити свою справу.
— Ну, то роби, дорогенький, — лагідно сказав Дамблдор.
Запала тиша. Гаррі стояв, ув’язнений у власному невидимому й непорушному тілі й нашорошував вуха, щоб почути хоч якісь звуки віддаленої битви смертежерів, а Драко Мелфой нічого не робив, просто дивився на Албуса Дамблдора, котрий, як це не дивовижно, всміхнувся.
— Драко-Драко, ти ж не вбивця.
— Звідки ви знаєте? — огризнувся Мелфой.
Він, мабуть, зрозумів, як по-дитячому прозвучали ці слова. Гаррі побачив, як Драко почервонів у зеленкуватому сяйві Мітки.
— Ви не знаєте, на що я здатний, — рішучішим тоном заявив Мелфой, — ви не знаєте, що я вже зробив!
— Та ні, знаю, — м’яко заперечив Дамблдор. — Ти мало не вбив Кеті Бел і Рональда Візлі.
