Рікі та дороги - Марк Лівін

У вихідний день пунктів 7:

1) 9:00 — я прокидався й одягався;

2) 9:15–10:00 — я снідав і повільно пив чай;

3) 10:00–15:00 — робота по дому або, якщо це неділя, вільний час;

4) 15:00–15:30 — ми обідали разом із бабусею;

5) 15:30–18:00 — я читав — з печивом, чи хлібом, чи яблуками, — поки бабуся дрімала;

6) 18:00–19:00— я допомагав накривати на стіл, і ми вечеряли;

7) 19:00–23:00 — у мене був вільний час, я майже завжди дочитував книжки, щоб поміняти їх у бібліотеці, потім лягав спати.

І зазвичай гриз яблуко.

І я не хотів більше нічого міняти, бо дуже довго до цього звикав, бо мені подобалося, що все ось так і я завжди знаю, що мені треба робити.

Тобто якби в мене був вибір і я міг би на це вплинути, я б нічого не змінював. Я маю на увазі у звичайному житті. Але тепер усе інакше, і я можу робити все так, як мені заманеться, можу порушувати цей план — і я вже це роблю, бо навіть не знаю, коли прокидаюся й лягаю, наприклад, і забув щітку вдома.

* * *

Я постійно намагаюся думати тільки про хороше, а коли думаю про погане, відразу засмучуюся і оцінка мого дня через це ризикує бути нижчою. І мені спало на думку, що можна бути щасливим інакше — скажімо, від того, що тобі саме зараз погано, бо ніколи не знаєш, чим насправді ця подія може для тебе обернутися. Бо іноді добре — це погане, і навпаки, і я ще на початку про це казав.

Тож хочу розповісти про день, коли все було саме так.

Ми з бабусею поверталися зі школи. Вона невисока на зріст і ходить повільніше за мене, а часом може зупинитися поговорити з кимось, і якщо це десь на початку вулиці, то я на неї чекаю, але якщо це ближче до дому, то заходжу в будинок сам. Тоді був саме такий день: бабуся зупинилася біля сусідки і розповідала про квіти, що їх розсадила понад будинком.

Я зайшов сам у хату й ретельно вимив руки на кухні, а потім пішов у кімнату до холодильника — у бабусі він стояв у кімнаті, — щоб дістати звідтіля обід і накрити собі на стіл. Я вже відчинив був двері холодильника і тільки тоді зрозумів, що в кімнаті щось точно не так.

Боковим зором я побачив, що на дивані сидить якась жінка в темній сукні в дрібні сірі й білі квіточки, на голові в неї зав'язана біла хустка. Я різко повернувся до неї всім тілом, але нічого запитати не зміг, тому що перелякався. Я не знав, хто це. З переляку гупнув дверима холодильника, і там щось розбилося, а я вибіг через кухню та веранду на вулицю. Я чув, як жінка закричала мені вслід:

— Матвію!

І мені стало ще страшніше, бо вона знала, як мене звати, а значить, точно прийшла по мене.

Я підбіг до хвіртки й загукав бабусю.

Вона кинулась мені назустріч так швидко, як тільки могла. Я сказав, що в домі сторонні і вони знають, як мене звати. Бабуся запитала:

— Скільки їх?

— Одна жінка, — відповів я.

— Господи! — скрикнула бабуся.

Ми зайшли на веранду, бабуся відчинила двері в кухню, і відразу за ними стояла ця жінка. Вона ще раз сказала, ніби з докором: «Матвію», — і простягла до мене руку. Тоді я запитав, звідкіля вона знає моє ім'я. Вона нічого не відповіла, але я бачив, що їй прикро, бо я ніби маю її впізнати.

Але бабуся не прогнала її. Лише попросила, щоб я пішов до кімнати й зачинив за собою двері. Я увімкнув телевізор, але «Альфа» ще не було. Я чув, як бабуся й та жінка про щось говорять. Спочатку це були просто голоси, і так тривало п'ять хвилин, але потім голоси наблизилися, і я почув, як жінка сказала: «Я хочу з ним поговорити». Вона відчинила двері та сказала:

— Матвію, це я.

А я ніяк на це не відреагував. Просто сидів на дивані з пультом у руках і думав, що обід я вже пропустив і наступного разу поїм, коли читатиму книжку, але серіал я точно пропускати не збираюся. Реклама добігла кінця, і почалася серія «Альфа».

Жінка підійшла й сіла біля мене на диван.

Я зосереджено дивився в екран.

(Альф вийшов на вечірку, прилагодивши на живіт зіпера,[Зіпер (від англ, zipper) — застібка-молнія.] щоб удати людину, вдягнену в маскарадний костюм.)

Віллі (з підозрою):

— Альфе, де ти взяв зіпера?

— Віллі, пам'ятаєш свою стару червону куртку?

Віллі (з полегшенням):

— А, так.

— То ти її не викидай — вона тобі знадобиться, бо зіпер я випоров з твого нового пальта.

Я сміявся, бо Альф-неборака вічно втрапляв у смішні ситуації, але винними чомусь завжди були інші.

— Я знаю, що ти мене не впізнаєш. Але я дуже сподівалася.

Жінка підсунулася ближче, і я напружився, бо було схоже, що вона хоче мене обійняти. Я відсів подалі від неї.

Вона ще раз сказала:

— Матвію. Це я. Ну?

А я сказав, що радий за неї. Сказав, радий, що ви — це ви.

Тоді жінка сказала таке, що мені не йшло до голови.

Вона сказала:

— Матвію. Це я, мама.

І я чув, як бабуся зойкнула в сусідній кімнаті.

І подумав, що ж вона може мати на увазі, бо багатьох речей я не розумів, найчастіше жартів або фраз, які можуть мати інше значення, наприклад «біжу, аж падаю», бо насправді це означає, що людина чогось не хоче робити. І спробував пригадати, чи знаю я, що ще може означати вислів «це я, мама», але нічого не пригадав. Я відчув, як мені паморочиться в голові, здавалося, що кімната гойдається з боку в бік, і захотілося влягтися калачиком на підлогу. Але я опанував себе і сказав:

— Нічого подібного, ви — не моя мама, бо мама померла два роки тому в лікарні, несподівано, як помирають люди, у яких серце перестає працювати.

Жінка тихо заплакала та сказала:

— Ось же я, тут, я не померла.

І вона простягнула мені долоню, ніби віталася, і я пригадав наш колишній дім і ту мить, яку хотів забути: про те, як тато розбив скло, а мама розбила звичайну тарілку з малюнком.

І тоді я сказав:

— У мами