Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон

квіти шепотіли про чарівних ельфів і фей — ці історії переповідали хлопчику метелики. Рибки зі срібною та золотою лускою пливли за човном, раз по раз вистрибуючи з води. А червоні й сині птахи — великі та малі — летіли позаду двома довгими вервечками. Комарі танцювали довкола, а хрущі гули: «Дз-з-з!» Усі вони хотіли мандрувати з Ялмаром, й кожен мав що розповісти хлопчикові.

Це була приємна подорож. Інколи ліс був дрімучий і темний, а інколи він скидався на садок, наповнений сонячними променями й квітами. Коли човен пропливав повз великі палаци, зроблені зі скла й мармуру, на балконах стояли принцеси. Вони нагадували Ялмару дівчаток, з якими він часто грався разом. Одна з них тримала в руці вигадливу цукерку, зроблену у вигляді серця. Коли хлопчик пропливав повз, він ухопився за краєчок того смаколика. Кожне потягло цукерку до себе, і серце розламалось на два шматки. У Ялмара в руці лишився один шматок, а в принцеси — другий, проте хлопчикові дістався більший.

Біля кожного палацу на варті стояв маленький принц. Кожен віддавав честь, тримав золотого меча й щедро розсипав родзинки й іграшкових солдатиків — звісно ж, це були справжні принци!

Ялмар плив і плив, минаючи ліси, високі пагорби й великі міста. Врешті він дістався до містечка, де жила няня, що гляділа його, коли він був зовсім маленький. Вона побачила Ялмара, погукала його й заспівала пісеньку, яку склала сама:

Частенько спогадами лину

До тебе, Ялмаре мій милий!

Згадаю радощі дитини

і слізки, як рясні перлини.

Як бавила я і втішала,

і як на ручках колихала.

Слова найперші й перші кроки,

щасливі миті та мороки.

Прошу у неба, скільки можу, —

Нехай Ялмару допоможе!

Усі птахи заспівали цю пісеньку, квіти затанцювали на своїх стеблах, а крислаті дерева хитали кронами, наче це їм Оле-Лукойє розповідав свою казку.

Середа

Як страшенно лляв дощ! Ялмар чув ту зливу навіть крізь сон. Коли Оле-Лукойє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня. На вулиці утворилось величезне озеро, й до будинку підплив прегарний корабель.

— Чи готовий ти податися зі мною у мандри, юний Ялмаре? — запитав Оле-Лукойє. — Ми попливемо у далекі країни, а вже на зорі ти знову опинишся вдома.

І тієї ж миті Ялмар опинився на палубі величного корабля. Зненацька розвиднілося. Корабель поплив вулицями, обігнув церкву й подався у відкрите море. Вони пливли, аж із виднокола зникла земля. У небі виднів журавлиний ключ — птахи покинули домівку й подались у вирій. Журавлі летіли один за одним і дуже довго не мали перепочинку. Один із них виглядав таким утомленим, що вже не міг летіти. Він був останнім у ключі й незабаром відстав. Зрештою він спустився низько-низько, розкинувши крила. Махати ними було йому вже несила. Птах наштовхнувся на корабельний такелаж, ковзнув поміж вітрилами на палубу й опинився просто перед екіпажем. Моряк зловив його і відвів до корабельного курника, де тримали качок та індичок. Бідолашний журавель стояв серед них зовсім спантеличений.

— Гляньте-но на нього! — заквоктали кури.

Індик щомога надувся, аби показати, хто тут головний. Качки ходили перевальцем і кричали: «Кря! Кря!»

А журавель розповів місцевому птаству про теплу Африку, про піраміди й страусів, які бігають пустелею, як дикі коні. Але качки не розуміли, що він каже, й балакали нишком:

— Оце так бовдур! Згодні, кумасі?

Індик піддакував:

— Атож! Дурний, як чіп! — і самовпевнено ґелґотів.

Тоді журавель замовк і поринув у спогади.

— Такі у тебе гарні стрункі ноги! — сказав індик. — І по чім ярд?

— Кря, кря, кря! — розреготались качки. А журавель удавав, ніби не чує.

— Міг би посміятись із нами, — зауважив індик. — Я це влучно сказав! Ге-ге, хіба ж я не розумник? Доки ти будеш тут, ми добряче порозважаємося!

Індик знову заґелґотів, а качки закрякали:

— Ґел-ґел-ґел! Кря-кря-кря!

І птаство зняло страшенний галас.

Ялмар зайшов до курника, відчинив двері й покликав журавля. То й підстрибом попрямував на палубу. Він відпочив і виглядав щасливим. Здавалося, птах киває Ялмарові, наче дякує йому. А потім розправив крила й полетів — шлях його лежав до вирію. Кури заквоктали, качки закрякали, а індик надувся, аж почервонів.

— Завтра з вас зварять суп, — сказав Ялмар галасливому птаству.

І тут він прокинувся й побачив, що лежить у своєму ліжечку.

Ось таку чудесну мандрівку влаштував йому Оле-Лукойє цієї ночі.

Четвер

— Ану відгадай, що тут у мене? — сказав Оле-Лукойє. — Тільки не бійся — це маленька мишка. — Він відкрив долоню, де лежало гарненьке створіннячко. — Вона прийшла запросити тебе на весілля. Двійко мишей сьогодні беруть шлюб. Вони мешкають під підлогою комори, де порядкує твоя матуся.

— Але як я проберусь крізь мишачу нірку в підлозі? — запитав Ялмар.

— Полиш на мене цей клопіт, — заспокоїв його Оле-Лукойє. — Я тебе зменшу.

І доторкнувся до Ялмара чарівною паличкою, після чого хлопчик почав зменшуватись, аж став завбільшки з мізинець.

— Тепер ти можеш приміряти мундир іграшкового солдатика. Гадаю, він буде наче для тебе шитий. Коли збираєшся до вишуканого товариства, краще виглядати відповідно.

— Аякже, — погодився Ялмар і миттю вбрався, як найбільш вишколений з усіх його іграшкових солдатиків.

— А тепер будь ласкавий, сідай до матусиного наперстка, — запропонувала маленька миша. — Я з радістю відвезу тебе на весілля.

— Вам не буде важко везти мене, вельмишановна пані? — перепитав Ялмар. Миша наполягала, тож він сів у наперсток і поїхав на мишаче весілля.

Спочатку вони спустились під підлогу, тоді поїхали довгим коридором, де їхньому ридванові ледве вистачало місця. Коридор був освітлений гнилицями.

— Правда ж, пахне чудово? — запитала миша. — Стіни й підлога змащені салом. Хіба є щось смачніше?

Незабаром вони дістались до зали, де мало відбуватись весілля. По правий бік стояли панночки-мишки — вони шепотілись і хихотіли, ніби гралися в якусь гру. По ліву руч стояли миші-джентльмени й пригладжували свої вуса передніми лапками. Посередині зали загальну увагу привертала пара молодят. Вони стояли лапка до лапки на вигризеній шкуринці сиру й цілувались у всіх на очах. Щойно відбулися їхні заручини, й ось-ось мало розпочатися весілля. З’їжджались гості, згодом мишей напхалося стільки, що ніде було яблуку впасти, гості навіть молодят відтіснили до порога, й пропхатися до дверей тепер стало неможливо.

Кімната була натерта салом — так само, як і коридор. Ним і пригощали гостей. А на десерт подали горошинки, на яких родичка нареченої зубками вигризла перші літери імен молодят. Це було дуже незвично. Усі миші