Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

— їх у мене тисячі!

— Тоді віддайте наказ: нехай всі вони з’являться сюди й принесуть із собою по довгій мотузці.

Королева звеліла своєму почту негайно зібрати всю мишву, і придворні розбіглися навсібіч виконувати наказ.

— А ви тим часом, — звернувся Страшило до Бляшаного Лісоруба, — постинайте он ті дерева, що ростуть над річкою, і змайструйте воза, яким можна було б вивезти Лева.

Лісоруб одразу ж попрямував до дерев і заходився працювати. Незабаром віз був готовий.

Миші збігалися звідусіль, і зібралась їх сила-си-ленна — великих, малих та середніх. І всі принесли в зубах по мотузці.

На цей час Дороті прокинулась, нарешті, після тривалого сну. Вона дуже здивувалася, побачивши, що лежить на землі, оточена силою-силенною мишей, які стоять на задніх лапках і боязко поглядають на неї. Та Страшило все їй розповів, а тоді показав очима на мишку, яка всіма повелівала, і сказав:

— Дозвольте відрекомендувати вас її величності Королеві.

Дороті поважно вклонилася, Королева у відповідь зробила реверанс, і видно було, що вони з першого погляду сподобались одна одній.

Страшило й Лісоруб почали прив’язувати мишей мотузками до воза. Ясна річ, жодна миша самотужки не спромоглася б зрушити воза з місця, але для всього їхнього незчисленного гурту той віз був заіграшку навіть із пасажирами — Страшилом і Бляшаним Лісорубом. Малесенькі сірі коники за кілька хвилин доправили друзів до того місця, де спав Лев.

Нелегка то була робота — піднімати на воза важкого Лева, але кінець кінцем його підняли, і Королева наказала своїм підданим негайно рушати, поки і їх не приспало макове поле.

Хоч як багато маленьких тваринок впряглося у воза, вони насилу зрушили його з місця. Діло пішло веселіше, коли ззаду підсобили Лісоруб і Страшило. Незабаром спільними зусиллями вони викотили Лева з макового поля на зелену луку, на свіжий вітерець, вільний від отруйного запаху яскраво-червоних квітів.

Дороті не знала, як дякувати мишкам за те, що вони врятували Лева від неминучої смерті. Радість дівчинки легко зрозуміти: адже Лев був її товаришем!

Потім наші мандрівники повипрягали мишок, і ті розбіглися по своїх домівках. Останньою попрощалася з ними Королева польових мишей.

— Як буде потреба, — сказала вона, — виходьте в поле й гукайте нас. Ми обов’язково почуємо й прийдемо вам на допомогу. До побачення!

— До побачення! — хором відповіли Дороті, Лісоруб і Страшило.

Про всяк випадок дівчинка взяла Тото на руки, щоб він не кинувся за Королевою й не налякав її.

По тому Дороті й Лісоруб сіли коло Лева, який усе ще спав, а Страшило пішов збирати фрукти на обід своїй супутниці.

Лякливий Лев прокинувся не зразу. Надто довго пролежав він серед маків, вдихаючи їхній отруйний дух. Зате як він зрадів, коли, розплющивши очі, зрозумів, що уник смерті!

Солодко позіхнувши, він зіскочив з воза, сів поряд зі своїми друзями й сказав:

— Я біг щодуху, але ті квіти виявилися сильнішими від мене. Як вам вдалося витягти мене звідти?

Почувши, що від смерті його врятували польові миші, лякливий Лев зауважив:

— Я завжди вважав себе великим і грізним, а вийшло так, що квіти — подумати тільки, квіти! — мало не вбили мене, а якісь маленькі мишки врятували мені життя. Дивні речі трапляються в світі! Ну, гаразд, друзі, що ми робитимемо далі?

— Підемо шукати жовтий цегляний шлях, — відповіла Дороті, — а як знайдемо, то попрямуємо до Смарагдового Міста.

Коли Лев зовсім оговтався, друзі помандрували далі, з приємністю ступаючи по м’якій зеленій траві. Незабаром вони вийшли на жовтий цегляний шлях і завернули в бік Смарагдового Міста, столиці великого Оза.

Рівний і гладенький шлях пролягав через країну небаченої краси. А дрімучий, непривітний і небезпечний ліс, що лишився позаду, тепер видавався нашим мандрівникам страшним напівзабутим сном. Обабіч шляху знову з’явилися паркани, тільки вже не блакитні, а зелені. А потім друзі побачили й пофарбований у зелений колір будиночок — певно, оселю якогось фермера. Того дня вони поминули кілька таких будиночків. Люди виходили на ґанок подивитися на мандрівників, дехто, видно, хотів би й побалакати, розпитати, куди вони йдуть. Але хто ж наважиться підійти до компанії, на чолі якої крокує величезний грізний Лев! Тутешні жителі були вбрані в одяг приємного смарагдово-зеленого кольору, на головах у них стриміли такі самі, як у жувачів, високі капелюхи.

— Це вже, певно, Країна Оз, — зауважила Дороті. — А коли так, то й до Смарагдового Міста, мабуть, недалеко.

— Еге ж, — погодився Страшило. — Тут усе зелене, а в Краї жувачів у пошані блакитний колір. Але люди тут, здається, не такі привітні, як жувачі. Боюся, що нас ніхто не запросить до себе переночувати.

— А мені вже так набридли фрукти! — поскаржилася дівчинка. — Я мрію про справжній обід. І Тото, певно, ледь живий від голоду. Треба зупинитися перед першим же будиночком і поговорити з людьми.

Так вони й зробили: порівнявшись із величезною оселею фермера, зупинилися. Дороті сміливо підійшла до дверей і постукала.

Двері обережно прочинила якась жінка.

— Чого тобі треба, дитинко? — спитала вона. — І чому ти розгулюєш з отим величезним Левом?

— Дозвольте нам переночувати у вас, — попросила Дороті. — А цей Лев — мій друг і товариш, він не зробить вам ніякої шкоди.

— Він свійський? — спитала жінка, прочиняючи двері трохи ширше.

— Зовсім свійський, — запевнила її дівчинка, — і до того ж — страшенний боягуз. Він вас боятиметься більше, ніж ви його.

Жінка подумала-подумала, ще раз оглянула Лева, а тоді сказала:

— Що ж, коли так, — заходьте, я вас нагодую й улаштую на ніч.

У тому будинку вона жила з чоловіком і двома дітьми. Чоловік напередодні ушкодив ногу й саме лежав у кутку на канапці. Коли Дороті зі своїми супутниками увійшла до кімнати, господар, побачивши це товариство,