Пригоди Тома Сойєра - Марк Твен
– Еге ж, це начебто добрий спосіб, але Боб Теннер робив не так.
– Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як ні в кого в місті; а коли б він знав, як зводити їх гнилою водою, то жодної досі не мав би. Я сам, Геку, звів так тисячі бородавок. У мене їх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу їх бобом.
– Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.
– Справді? А як ти це робив?
– Ну, береш боба, розламуєш його на дві половинки, тоді надрізаєш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров’ю одну половинку боба й десь опівночі, за молодого місяця, закопуєш на роздоріжжі, а другу половинку спалюєш. І тоді ота половинка, на якій кров, тягтиметься до другої, а кров тягтиме до себе бородавку, і вона дуже скоро зійде.
– Усе так, Геку, твоя правда; тільки коли закопуєш ту половинку, треба ще проказати: «Біб рости, бородавка щезай і більш до мене не вертай!» – щоб було певніше. Так завжди робить Джо Гарпер, а він же їздив колись аж до Кунвілла і ще хтозна-де бував. А тепер скажи – як зводити бородавки здохлим котом?
– Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рівно опівночі туди з’явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось наче як вітер повіяв чи якусь їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія з собою, ти кидаєш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом – і я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.
– Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?
– Ні, але мені сказала баба Гопкінс.
– Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, відьма.
– Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що відьма. Вона й батечка мого заворожила, я від нього самого це чув. Іде він якось, аж бачить – вона чаклує, лихий чар на нього напускає. Він як схопить каменюку – і ледь-ледь вона відскочила, а то був би їй капець. Ну й от: тієї ж таки ночі він скотився п’яний з повітки й зламав руку.
– Господи, який жах! А як же він знав, що вона на нього чар напускає?
– Ет, як знав… Мій батечко тих відьом одразу бачить. Він каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отоді й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» іззаду наперед.
– Слухай, Геку, ти коли збираєшся пробувати свого кота?
– Сьогодні вночі. Мабуть, вони цієї ночі прийдуть по старого шкарбана Вільямса.
– Та його ж іще в суботу поховали. Хіба вони не забрали його тієї ж ночі?
– Ой, таке скажеш!.. Як же вони могли забрати його до півночі? А там уже настала неділя. Щось я не чув, щоб чортам було вільно розгулювати в неділю.
– Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою візьмеш?
– Візьму, як не боїшся.
– Боюся! Де ж пак! Ти мені нявкнеш?
– Еге, тільки ти теж нявкни, як зможеш. Бо минулого разу я нявчав-нявчав, аж поки старий Гейс почав шпурляти на мене каміння, та ще й каже: «Чорти б його забрали, цього кота!» То я вибив йому шибку цеглиною, тільки ти нікому не кажи.
– Гаразд. Тієї ночі я не міг нявкнути, бо за мною наглядала тітка. А сьогодні неодмінно нявкну… Слухай, а це що в тебе таке?
– Та нічого особливого – кліщ.
– Де ти його знайшов?
– У лісі, де ж би ще.
– Що за нього хочеш?
– Та не знаю. Я не хочу його віддавати.
– Ну, як хочеш. Та й кліщ якийсь малесенький.
– Еге ж, як не твій кліщ, то вже й поганий. А мені й такий годиться. Кліщ як кліщ, не гірший за інших.
– Подумаєш, та тих кліщів у лісі хтозна-скільки!
Я й сам міг би назбирати хоч тисячу.
– То чого не назбираєш? Ти ж сам добре знаєш, що не зміг би. Це, як на мене, дуже ранній кліщ. Чи не перший цього року.
– Слухай, Геку, хочеш, я дам тобі за нього свого зуба?
– Ану покажи.
Том дістав із кишені папірець і обережно розгорнув його. Гекльберрі заздро обдивився зуб. Спокуса була велика. Нарешті він запитав:
– Справжній?
Том підняв верхню губу й показав дірку.
– Ну гаразд, – сказав Гекльберрі. – Згода.
Том поклав кліща в коробочку від пістонів, де ще недавно сидів кусючий жук, і хлопці розійшлися, кожен вважаючи, що зробив вигідний обмін.
Діставшись до школи – рубленого будинку, що стояв осторонь від інших, Том зайшов до класу ходою людини, яка страшенно поспішає. Він почепив капелюха на кілок і заклопотано шмигнув на своє місце. Учитель, сидячи, мов на троні, у своєму великому плетеному кріслі, куняв, заколисаний сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.
– Томасе Сойєре!
Том знав, що, коли його називають повним ім’ям, нічого доброго не жди.
– Слухаю, сер!
– Підійдіть сюди. Ви, сер, як завжди, спізнилися. Чому?
Том хотів уже відбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив дві довгі золотисті кіски, що спадали на спину, – і миттю впізнав їх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив і те, що єдине вільне місце на дівчачій половині було поряд із нею. І він хоробро випалив:
– Я спинився побалакати з Гекльберрі Фінном!
Учитель аж остовпів і розгублено втупив очі в Тома. Гомін у класі затих. Усі були зачудовані: чи він при своєму розумі, цей відчайдух?
– Ви… ви що? – перепитав учитель.
– Спинився побалакати з Гекльберрі Фінном.
Помилки бути не могло.
– Томасе Сойєре, це найзухваліше зізнання, яке я будь-коли чув. За таку провину лінійки мало. Зніміть куртку!..
Вчителева рука працювала, аж поки стомилась, а запас різок помітно зменшився. Потім пролунав наказ:
– А тепер, сер, ідіть і сядьте з дівчатами! Хай вам буде це наукою.
Хихотіння, що перебігло по класу, начебто збентежило хлопця, та насправді він збентежився скоріш від побожного трепету перед своїм новим, ще не знаним кумиром і боязкої радості, що йому так нечувано поталанило. Він сів на краєчок соснової лави, і дівчинка, труснувши голівкою, відсунулася далі. Всі навколо підштовхували одне одного, переморгувались і шепотілися, але Том сидів тихо, поклавши лікті на довгу низьку парту,
