Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

— Нам конче треба завидна вийти на жовтий цегляний шлях, — казав він, і Страшило його підтримав.

Вони йшли не зупиняючись, поки Дороті трималася на ногах. Та сон кінець кінцем здолав дівчинку: очі її самі собою заплющились, і вона опустилася на землю в глибокому забутті.

— Що робити? — звернувся до своїх супутників Бляшаний Лісоруб.

— Треба винести її звідси, бо вона помре, — відповів Лев. — Запах цих квітів зморить нас усіх. У мене теж лапи, мов ватяні, і песик, дивіться, вже спить.

І справді, Тото упав поряд із своєю малою хазяйкою і теж заснув. Але на Бляшаного Лісоруба й Страшила, істот, що не мали плоті і крові, запах маків не діяв.

— Мерщій тікайте з цього смертоносного поля, — сказав Левові Страшило. — Дівчинку ми вдвох винесемо на руках, але ви надто важкий: якщо Гаснете, ми не подужаємо навіть підняти вас.

Лев рвучко хитнув головою, відганяючи сон, і великими стрибками помчав уперед. За мить він зник з очей.

Страшило з Лісорубом поклали Тото дівчинці на коліна. Після цього вони взялися за руки так, щоб утворився стільчик, посадили на нього Дороті й понесли маковим полем.

Довго вони йшли, а килимові із смертоносних квітів, здавалось, немає кінця. Поминувши вигин річки, вони наткнулися на Лева — він спав серед маків міцним сном. Дух квітів здолав великого звіра неподалік од краю макового поля — звідти вже видно було чудову луку, порослу свіжою зеленою травою.

— Йому ми нічим не зарадимо, — сумно сказав Бляшаний Лісоруб. — Надто вже він важкий, його і з місця не зрушиш. Доведеться покинути Лева тут: хай спить вічним сном, і хай сниться йому, що він нарешті став сміливим.

— Шкода його, — зітхнув Страшило. — Цей Лев показав себе вірним товаришем, дарма що був боягузом… Що ж, рушаймо.

Вони винесли Дороті на зелену прибережну луку, подалі від отруйного запаху маків, обережно поклали її на зелену траву й стали поряд, чекаючи, поки дівчинку розбудить свіжий вітерець.

— Певно, звідси вже недалеко до жовтого цегляного шляху, — зауважив Страшило. — Он як довго ми йшли проти течії!

Бляшаний Лісоруб хотів щосьвідповісти, але раптом почув глуе гарчання і, повернувши голову (а вона в нього чудово оберталася на шарнірах), побачив дивного звіра, що вистрибом наближався до них по траві. Це був великий жовтий дикий кіт. Він когось переслідував, бо вуха в нього були притиснуті до голови, паща з кривими іклами роззявлена, а червоні очі палали, мов дві вогняні кулі. Коли кіт наблизився, Бляшаний Лісоруб побачив, що женеться він за сірою польовою мишкою, і хоч Лісоруб не мав серця, а таки збагнув, що великий звір не має права вбивати таку маленьку й беззахисну істоту, — і блискавичним ударом сокири відтяв котові голову. Побачивши, що її смертельний ворог загинув, польова мишка відразу ж зупинилася, а тоді повільно наблизилась до Лісоруба і промовила тоненьким голоском:

— Красно вам дякую! Дякую якнайщиріше за те, що ви врятували мені життя!

— Пусте, пусте, — відповів Лісоруб. — Розумієте, я не маю серця, а тому стараюся допомагати всім, хто попадає в біду, навіть якщо це жалюгідна мишка.

— Жалюгідна мишка?! — обурено вигукнула тваринка. — Я вам не просто мишка! Я Королева! Королева всіх польових мишей!

— Он як? — сказав Лісоруб і чемно вклонився. Раптом він побачив, що до них мчить — тільки лапки дріботять — кілька мишок. Угледівши Королеву, вони зупинилися перед нею півколом і навперебій запищали:

— Ох, ваша величносте, ми так злякалися! Ми вже подумали були, що вам — кінець! Як вам пощастило врятуватися від того жахливого чудовиська?

При цьому вони вклонялися низько-низько, мало на голови не ставали.

— Ця дивовижна бляшана людина вбила дикого кота і врятувала мені життя, — відповіла вона. — А тому заприсягніться, що віднині й довіку слугуватимете їй і виконуватимете всі її бажання.

— Присягаємось! — вигукнули придворні миші писклявими голосами і зразу ж кинулися врозтіч, бо Тото, прокинувшись і угледівши їх просто перед своїм носом, з радісним гавкотом стрибнув уперед. Удома, в Канзасі, він дуже любив ганяти мишей і зовсім не вважав це ганебним заняттям.

Бляшаний Лісоруб схопив песика на руки й загукав мишкам навздогін:

— Вертайтеся! Вертайтеся! Тото ніколи не скривдить вас!

Почувши це, Королева польових мишей вистромила голівку з-під кущика трави й боязко запитала:

— Ви певні, що він нас не покусає?

— Я йому цього не дозволю, — відповів Лісоруб. — Не бійтеся.

Одна по одній мишки підповзли ближче, і Тото справді не загавкав, хоча й пробував вислизнути з Лісорубових рук. Він, певно, і вкусив би Лісоруба, якби не знав, що того зроблено з бляхи.

Нарешті одна із найбільших мишок заговорила:

— Як ми могли б віддячити вам за те, що ви врятували життя нашій Королеві?

— Слово честі, не знаю, — відповів Лісоруб. Але тут квапливо втрутився Страшило, який хоч і мав у голові солому, але весь час намагався думати:

— Ви можете віддячити нам. Урятуйте нашого товариша — лякливого Лева. Він заснув на маковім полі.

— Лева?! — вигукнула її мишача величність Королева. — Але ж він усіх нас з’їсть!

— Ні в якому разі, — заперечив Страшило. — Наш Лев — боягуз.

— Правда? — недовірливо спитала мишка.

— Він сам це визнає, — запевнив її Страшило. — А крім того, наші друзі — це і його друзі, й він їх нізащо не скривдить. Допоможіть нам урятувати його — і я обіцяю, що за ваше добро він віддячить вам добром!

— Ну, гаразд, ми вам віримо, — сказала Королева. — Але як ми можемо його врятувати?

— Чи багато у вас підданих, для яких ваше слово — закон?