Збігло літо - Ніна Боден
Та він навіть не глянув у її бік. Він був надто зайнятий собою і своїми дурними жартами.
— У нашому домі не кажуть «що приготовлено на обід?», а кажуть «хто готував?» — пояснив він долаючи сходи попереду бабусі й широко розчиняючи двері.
Проходячи повз нього, бабуся вдала, що дає йому ляпаса, він скорчився від сміху й крикнув Мері:
— Якщо ти не маєш уявлення про наше меню, то скажу тобі, що сендвіч з горіховим маслом ти завжди матимеш.
Мері стиснула зуби: марна справа. Коли людина в такому настрої, слухати її не примусиш.
— Теж мені дотепник знайшовся, — сказала вона. — Містер Мудрій-Розумник!
І вибігла за ворота з пекучими сльозами розчарування на очах. Як вона помилилася, сподіваючись, що Саймон допоможе! Він надто тупий, надто задоволений собою і своєю бридкою сімейкою, щоб турбуватися ще про когось. Тільки час згаяла!
І не тільки свій, ураз промайнула в неї думка. А й час того хлопця. Поки вона бігала, сподіваючись, через свою дурість, знайти допомогу, він міг померти! Не можна було лишати його самого, не подивившись навіть, як він ударився.
Що далі вона бігла, то дужче наростав страх. А коли вже дісталася кабінки, її охопив панічний жах і вона не повірила в те, що побачила. Чи, точніше, в те, чого не побачила…
Кабінка була така, якою вона її залишила: двері відчинені навстіж, сонячне світло заливало приміщення. Але хлопець зник.
4. «З ним могло статися все що завгодно»…
— Таж я тільки намагався тебе розсмішити, — сказав Саймон.
В голосі його прозвучали докірливі нотки, він трохи задихався. Мері не відповідала нічого. Тоді він усівся поряд неї на сходах і, вдаючи, що Дуже стомився від бігу, ріддимався, обмахував себе руками, немов віялом.
— Ти досить швидко бігаєш як для дівчини.
Мері обдала його нищівним поглядом і ще вище задерла носа.
— Я розумію, що мій жарт з приводу людожерства був не дуже дотепний. Але не такий вже кепський. Принаймні не такий він поганий, щоб через це втікати. Хіба що ти , прийняла його за правду…
Мері розуміла, що він знову хотів її розсмішити. Та їй було не до сміху. Вона не могла навіть змусити себе всміхнутися, а лише сиділа зсутулившись і дивилась на море. Може, човняр, помітивши, що тут сталося, вернувся і забрав хлопчика? Але в такому разі човен ще не встигнув би зникнути з обрію. Вона так пильно вдивлялася вдалину, що в неї аж заболіли очі. Море було чисте, як і небо.
— Невже ти повірила, що я говорив серйозно? — Саймон дивився їй у вічі, нахилившись до неї так близько, що вона не могла не глянути на нього. На його відкритому обличчі грала щира усмішка, а в очах відбивалися з поверхні моря сонячні зайчики. — Адже не могла ж ти подумати, що ми тебе й справді з’їмо?
— Не мели дурниць! — У голосі Мері було стільки розпачу, що Саймон одразу перестав усміхатися.
— А чому ти тоді втекла? — здивовано допитувався Саймон.
«Він із тих хлопців, — подумала Мері, — котрі завжди хочуть мати на своє запитання негайну і правдиву відповідь». Але вона не могла дати йому такої відповіді, особливо тепер, коли хлопчик зник, бо Саймон не повірить їй. Люди ніколи не вірили їй, із сумом подумала Мері, хоча нерідко в них були на те підстави, надто після того, коли вона почала вигадувати різні небилиці. Інколи їй відверто казали: «Мері, брехати не можна!», а іноді були трохи поблажливіші: «Ой, Мері, у тебе така багата уява!» Начебто уява була така сама хвороба, як вітряна віспа чи кір.
Мері відчула, що не витерпить, коли Саймон скаже щось схоже на це. Вона стисла п’ястуки і затамувала подих, ніби знала, що він так і зробить.
Але він тільки сказав:
— Пробач. Тоді через близнюків. Мабуть, через них. Але ти не турбуйся! Вони не янголи, але й не фіскали. Принаймні, коли розуміють, що чогось не слід говорити, то й не скажуть… — Мері здивовано втупилася в нього, і він, почервонівши, додав: — Я маю на увазі сьогоднішній ранок…
Нинішній ранок здався їй далеким, як давній, майже забутий сон. Згадавши, вона опустила голову:
— Річ зовсім не в тім, дурню ти.
— А в чім тоді? — все ще терпляче запитав Саймон, але Мері почулася в його голосі різка нотка. Здавалося, мине ще хвилина-друга, і йому надокучить ця однобока розмова.
Вона окинула його швидким поглядом, боячись, що він розсердиться, але на його обличчі відбився лише вираз подиву і співчутливого зацікавлення. І їй раптом захотілося розповісти йому все.
— Ти мені не повіриш, якщо я розкажу тобі, — промовила вона й підвелася, бо їй уже терпець увірвався сидіти на одному місці.
Спотикаючись, вона підійшла до самого краю жовтуватої води. Серце шалено калатало в грудях, долоні спітніли. А що, коли поліцейський знайшов хлопчика? І він уже у в’язниці, в темній, душній камері? Або ще гірше, помирає в лікарні, а над ним стоїть лікар і, похитуючи головою, каже: «Якби ми знайшли його раніше, то, безперечно, врятували б йому життя».
— Звідки ти знаєш, що я не повірю? — запитав Саймон у неї за спиною, й вона враз відчула, що сльози, які поступово закипали в душі від усвідомлення власної провини, ось-ось поллються з очей. Вона люто обернулася до нього.
— Та замовкни! Розмовами тут не допоможеш, треба негайно щось робити. — Гарячі сльози застилали їй очі. — Це просто жахливо, — сказала вона, схлипуючи. — 3 ним могло статися все що завгодно…
— 3 ким? — перепитав Саймон і, коли вона не відповіла — Мері хотіла відповісти, але в неї перехопило гордо, — взяв її за плечі і досить енергійно труснув. Тоді відпустив і звелів:
— Ану, розказуй! Кого ти маєш на увазі і що сталося? Він звертався до неї тоном добродушного дядька, ніби Мері не його ровесниця, а набагато молодша за нього, як, скажімо, Поллі чи Аннабел. Іншим разом Мері обурилася б, але тепер цей його тон тільки заспокоїв її. Саймонів голос звучав так по-дорослому співчутливо, що до неї знову вернулось колишнє відчуття: він придумає, що робити.
І почала квапливо розповідати:
— Пам’ятаєш тих двох чоловіків, яких забрав поліцейський? З ними був ще хлопчик… Він біг пляжем, а я… я налякала його і він упав, зачепившись за дідусів ціпок. Він лежав нерухомо, і я подумала… Я подумала, що він помер… І побігла, щоб покликати когось, а потім побачила тих людей з поліцейським, але побоялась сказати через Білла
