Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс

— Та навіть якби я і хотіла щось сказати, то не змогла би, — не втрималася Майя. — Ви ж слова не даєте вставити!

— Ну то добре вже, говоріть! — змилостивився коник, гукнув своє «Го-о-п» — і зник.

Тепер Майя сміялася вже без стрибуна. Такого їй ще не траплялося. Коник, з його манерами блазня, надзвичайно здивував маленьку бджілку. Він стільки всього знав і був таким досвідченим, що Майя направду відчула до нього повагу. Навіть якщо у неї була інша думка щодо стрибків, їй вдалося дізнатися стільки цікавого за такий короткий час спілкування зі стрибунцем! Якби зелений був іще трішечки посидючішим, вона би запитала у нього дещо. Бджілка навіть подумала, що це якийсь закон такий: найбільше пригод трапляється тоді, коли їх не очікуєш. Чи розуміє стрибунець мову людей? І звідки він знає, як кого звуть? Ось що хотіла запитати Майя у зеленого коника. А ще: як він ставиться до ідеї відвідати людську домівку та більше дізнатися про людей?

— Мадемуазелько! — заволав коник, гойдаючись на стеблині поряд.

— Фу ти, Господи, звідкіля ви знову вигулькнули? — аж підскочила від несподіванки Майя.

— Я був поблизу! — відповів непосидько.

— То що ж, ви стрибаєте білим світом просто так, навмання, і не знаєте, куди потрапите?

— Ну звичайно ж, — відповів пострибун, — хіба може бути інакше? Можна подумати, ви знаєте, що робити далі, бо вмієте зазирати у майбутнє. Ніхто не відає, що на нього чекає. Ніхто, окрім квакші… А в неї попробуй допитайся…

— Скільки ви всього знаєте! — вигукнула Майя. — Це так класно! Ви розумієте і мову людей?

— Знаєте, мадемуазель, — запишався коник, — на ваше запитання досить важко відповісти. Ще й досі не підтверджено, як і не спростовано, чи люди наділені даром мови. Вони, до прикладу, інколи видають звуки, мерзенну потворність яких навіть ні з чим порівняти! Можна зробити припущення, що саме так вони і спілкуються. Хоча, потрібно віддати їм належне, серед людей бувають прагнення видавати цілком нормальні звуки. Якось я спостерігав за молодими особинами їхнього виду: двома хлопчаками. Так ось, вони затискали травинку поміж пальцями та дули на неї. Виходило щось подібне на сюрчання цикади. Хоча у цикади це виходить значно краще… Але треба віддати їм належне: вони бодай спробували, і зробили настільки, наскільки здатні. Ви ще щось хочете запитати? Я стільки усього знаю!

І коник знову широко заусміхався до Майї.

Проте спитатися не довелося, бо коли він знову кудись стрибонув, Майя даремно очікувала його повернення. Бджілка навіть спробувала пошукати стрибунця у траві та поміж квітів, але коник безслідно зник…

Цього гарного полудня сонце смажило немилосердно. Майя страшенно втомилася від тієї спеки і ледь-ледь ворушила крильцями, повільно пролітаючи повз яскраво освітлені полуденним сонцем кущики саду. Нарешті вона знайшла омріяний відпочинок з прохолодою під кроною велетенського каштана. Внизу, під деревом, на витоптаній прив’ялій траві стояли столики та стільці. Напевно, Майя натрапила на місце для відпочинку, яке влаштували під крислатим деревом люди. Поблизу ледь куріла синюватим димком із комина селянська хата з червоним черепичним дахом.

Майї здалося, що настав той момент, коли вона нарешті зустріне людину. Все свідчило про те, що вона потрапила на людську територію. Скоріше всього, це дерево належить людині, так само, як і оті дивні дерев’яні споруди у затінку крони.

Біля бджілки щось задзижчало — і поряд з нею на листок всілася муха. Зайда заметалася по зелених прожилках листка, непомітно відштовхуючись ногами, і можна було подумати, ніби вона ковзає. Опісля вона перелетіла з одного краю листка на інший, так швидко і несподівано, неначе просто перестрибнула. Муха вперто шукала найзручніше для себе місце. Часом вона зовсім несподівано злітала догори і дзижчала, за мить опускалася і стрибками пересувалася по листкові, ніби нічого й не сталося. Нараз вона застигала непорушно, ніби на неї правець напав. Майя трішечки поспостерігала за мухою, а потім наблизилася і ввічливо мовила: «Вітаю вас на своєму листочку! Ласкаво прошу! Якщо я не помиляюся, то ви муха?».

— А хіба не видно! — грубо озвалася та. — Мене звати Пук, і я страшенно заклопотана. Ви хочете прогнати мене із листка?

— Та ні, що ви! Навпаки, мені дуже приємно познайомитися з вами, — запевнила муху Майя.

— Ну звичайно, приємно, — знову відрізала Пук і, охопивши руками свою голову, зробила спробу її відірвати.

— Заради Бога! — аж зойкнула Майя. — Не калічте себе!

— Так має бути. Нічого ви у цьому не розумієте, — незворушно хмикнула Пук. — Я взагалі кімнатна муха. А тут я ненадовго, на курорті… Свіже повітря, літнє сонечко…

— Ой як цікаво! — зраділа Майя. — Ви ж, мабуть, і багато про людей знаєте?

— Людей я знаю, як облуплених, — презирливо пирхнула Пук. — Кожного дня на них сідаю. Хіба вам про це не відомо? От дивина! Та ви, бджоли, всі ж такі мудрі! Принаймні, такими себе вважаєте…

— Мене звати Майя, — нерішуче мовила бджілка. Вона ніяк не могла второпати, звідки у інших комашок така самовпевненість, а часами, як у випадку з Пук, навіть нахабство.

— То що з того? — зневажливо пхикнула Пук. — Ви собі називайтеся, як вам заманеться, а от що ви остання дурепа — це очевидно!

Пук всілася на листку, неначе гармата, що ось-ось має бабахнути: голова та груди випнуті уперед, нижня частина тулуба нахилена додолу. Нараз муха нахилилася вся, тож тепер виглядало, ніби вона взагалі без ніг.

— Не можна втрачати голову, — промовила вона, — обережність вам не завадить, ой як не завадить…

Ґречність Майї кудись одразу вивітрилася — і бджілка закипіла від люті. Вона не могла більше терпіти образи. Навіть добре не усвідомлюючи, що вона робить, Майя кинулася до нахаби і міцно вхопила її за карк.