Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
Але зараз мною керувало дещо важливіше за голод. Минув уже цілий день, відколи я востаннє їла шоколад!
Тепер, коли я нарешті знайшла свою пристрасть, я не збиралася зупинятися, перш ніж назавжди встромлю в неї свої пазурі.
На біду, жодний із жовто-білих будинків навколо мене, схоже, не був зроблений із шоколаду. А мій новий слабкий людський ніс марно намагався нанюхати аромат славетних шоколадниць між інших запахів, які ринули на мене: ароматів страв, від яких у мене слина текла, смороду людського поту, химерного запаху штучних пахощів, які люди наносили на себе, щоб той сморід замаскувати, і смороду конячого посліду…
Оце вже буде завданнячко, навіть для дракона під прикриттям…
Але я була певна, що спробувати варто. Тож відійшла від ліхтарного дерева й вирішила йти на нюх. Загорнуті в дрантя ноги щокроку лунко хлюпали по землі.
Розділ шостий
Шоколадні будинки виявилися геть не такими, якими я їх собі уявляла.
Коли аромат шоколаду, що ставав дедалі яскравішим і виразнішим, привів мене до дверей ще однієї жовто-білої будівлі, я зупинилася просто перед нею, не ймучи віри власним очам і нюхові.
Двоє людей мало не врізалися в мене ззаду.
— Ем-м… перепрошую. — Жінка, яка опинилася ближче до мене, підсмикнула береги пишної сукні, хоча я навіть і не доторкнулася до неї. Вогнисто-рудий смух у жінки на голові був укладений в якісь гульки, а для того, щоби бридливо глянути на мене згори вниз, наморщивши носа, їй довелося задерти гостре підборіддя.
Чоловік обіч неї прокашлявся. Смаглява шкіра просто над вигадливим білим вузлом у нього на шиї побуряковіла.
— Дозвольте нам пройти.
Я примружилася та з докором глянула на них.
— Цей будинок не з шоколаду!
— Власне… — Чоловік глянув на жінку, яка стояла обіч, і тонкі смужки смуху в нього над очима злетіли догори. — Ні.
Але промовив він це так, наче не був достоту цього певен.
— Достеменно ні, — запевнила я його і схрестила руки на грудях. — То де мені в цьому місті знайти справжній шоколадний будинок?
Жінка на це вирячила очі — майже так само підозріло, як Фрідріх цього ранку.
— Це і є справжній шоколадний будинок, дитино, — мовила вона. — Найвідоміший у Драхенбурзі. Мені здавалося, про це навіть посполитим відомо!
— Ну-у-у-у… — Плечі чоловіка звелися й опали. — Я б не сказав, що він найкращий, графине. «Шоколадна філіжанка» — найдавніший і найшанованіший з трьох шоколадних будинків, але «Мекельгоф» стає дедалі популярнішим, відколи кронпринцеса взяла його під свій патронат, і я навіть чув…
— Нісенітниці! Зі справжнього бомонду ніхто не вчащає до «Мекельгофу», — зауважила жінка. — А вже про ту жалюгідну діру в стіні, яка величає себе третім шоколадним будинком, узагалі й говорити нема чого. — Вона форкнула. — Але хай там як… — Карі очі ковзнули вгору-вниз, роздивляючись мене від довгого чорного смуху на голові, пасма якого розметалися по плечах, до брудного ганчір’я, обмотаного навколо ніг. — «Шоколадна філіжанка» обслуговує лише представників вищого суспільства. Тож, якщо ти маєш намір старцювати, дитино, тобі варто податися деінде.
Старцювати? Я зеленого поняття не мала, що означає це слово, але погляд жінки чудово зрозуміла. Точнісінько так само дивилася на мене моя сестриця Цитрина під час останніх відвідин, коли я сказала їй, що не бачу сенсу в тому, щоб учитися складати вірші п’ятистопним ямбом. Вона тоді не прохопилася до мене ані словом, але цим поглядом сповістила: «Ти ніколи не зробиш чогось достатньо видатного, щоб стати гідною моєї уваги».
На лихо, я не мала наразі жодної вогняної кулі, якою замість відповіді можна було б зацідити цій леді в обличчя. Вираз писка Цитрини, коли я таке з нею утнула, був просто незабутній.
Але навіть без диму й вогню я й собі могла вирячити очі на цю графиню. Саме це я й зробила, обертаючи ними хутко-хутко, наче справдешня людина.
А відтак рішуче зайшла до будівлі просто перед нею й міцно захряснула двері в неї перед носом.
Крізь скло долинув її обурений вигук, та мені було начхати. Щойно двері крамнички затріснулися, мене аж кинув навколішки неймовірно сильний аромат, що ринув назустріч.
О-о-о-о-о-о, шоколад!
Трунок цей виявився навіть кращий, ніж я пам’ятала. Навіть кращий, ніж у того шоколаду, що зварив харчемаг. Такий яскравий. Такий насичений. Такий чистий.
І так близенько!
Я аж застогнала від нетерплячки. Наче крізь туман, я бачила розставлені по всій залі маленькі чорні столики та якихось людців, що групками сиділи за ними. Уже зовсім непевно я усвідомила, що довкола запала тиша і всі присутні розвернулися глянути на мене, що й досі навколішки стояла біля дверей.
Але все це не мало жодного значення. Усе це анітрохи мене не цікавило порівняно з цим ароматом.
Шоколад у тій чи іншій формі був тут на всіх столиках. Шоколад у філіжанках. Шоколад у келихах. Ще якісь шоколадні ласощі я помітила в широчезних блискучих скляних коробках, що стояли ліворуч від мене.
Але мені треба було найголовніше — першоджерело.
Я звелася на ноги й попрямувала до прочинених дверей у затильній частині зали, наче мене тягли туди на чарівному невидимому ланцюгу.
— Перепрошую! — Убраний у чорне чоловік із білою, наче крейда, шкірою кинувся до мене й заступив мені шлях, не встигла я ступити й двох кроків. — Чи ви бронювали столик, міс?
— Чи я що? — глипнула я на нього, проте чоловік не відступився. Ба більше, просто просковзнути повз нього в мене не вийшло б, адже надто вже кремезний він був.
— «Шоколадна філіжанка» надто популярна у відвідувачів, тож ми не маємо змоги приймати клієнтів без попередньої броні. — Його тонкі губи скривилися, коли він глянув на мене згори вниз. — Отже, якщо у вас немає броні, а це саме так, наскільки я можу судити з вашого одягу й манер…
З найближчих до мене столиків пролунав сміх.
Я нетерпляче похитала головою. Нащо він марнує мій час на всю цю бздуру?
— Я не ваш клієнт, хай там що воно є, — мовила я. — Я ваша нова підмайстриня.
Він дрібно закліпав, а його вигнуті губи перетворилися на тонку лінію.
— Наша підмайстриня?
— Саме так, — підтвердила я. — Я прийшла сюди працювати.
Може, мені не так уже й багато було відомо про людське суспільство, але я принаймні з’ясувала, що воно означає, бути підмайстринею, з тьмавих натяків Ґрети під час нашої подорожі: підмайстриня — це та, хто вчиться із чимось поратися. А з
