Пеппі Довгапанчоха - Астрід Ліндгрен

спину, щоб трохи перепочити. Проте перепочити їй не вдалося. Бугаєві не сподобалося, що хтось сидить у нього на спині. Він почав вистрибувати й вихилятися на всі боки, щоб скинути Пеппі. Але вона стиснула дужче ноги її не падала. Бугай ревів, бігав по всьому лузі, аж у нього пара йшла з ніздрів. А Пеппі сміялася, підганяла його криком і махала рукою Томмі та Анніці, що тремтіли зі страху, як осикове листя.

— Танцюй, танцюй, небораче! — проказала Пеппі словами пісні.

Нарешті бугай так утомився, що ліг на землю, проклинаючи всіх дітей на світі. Він взагалі вважав, що без дітей було б краще жити.

— Ти хочеш трохи відпочити після обіду? — чемно спитала Пеппі. — Ну, то я не буду тобі заважати.

Вона злізла з бугая і пішла до Томмі й Анніки. Томмі вже перестав плакати. Падаючи, він подряпав собі руку, але Анніка перев'язала подряпину своєю хусточкою, і йому вже не боліло.

— Ой, Пеппі, Пеппі! — схвильовано вигукнула Анніка.

— Цить! — прошепотіла Пеппі. — Не буди бугая. Він заснув, а як ми його збудимо, він почне вередувати. Пане Нільсон! Пане Нільсон, де ти? — відразу загукала вона на повний голос, дарма що бугай спав. — Ми йдемо додому!

І раптом вони побачили на сосні пана Нільсона. Він підігнув під себе хвоста і був якийсь смутний. Бо такій маленькій мавпочці не дуже весело залишитися самій у лісі. Пан Нільсон відразу стрибнув Пеппі на плече й заходився вимахувати бриликом, як завжди робив, коли йому було весело.

— Ага, цього разу ти не найнявся до старої вдови, — мовила Пеппі, погладивши його по голові. — Ох, правда, це ж брехня, — додала вона. — Але якщо це правда, то не може бути брехнею. Бо, як добре подумати, то він, мабуть, таки служив у вдови в Сарабаї! До того ж, я знаю, що він уміє готувати чудові котлети.

Діти пішли додому. Пеппі й далі шурхотіла мокрою сукенкою і хлюпала черевиками. Томмі й Анніка вважали, що хоч їх перелякав бугай, вони чудово провели день і заспівали пісеньку, якої навчилися в школі. Власне, пісенька була літня, а вже почалася осінь, але їм здалося, що вона годиться й на цей випадок:

Нам тепле літо — рай,

Ми йдем у ліс і в гай,

Журба лишає нас,

Співаймо всі в цей час,

Гей! Гей!

Хто серцем молодий,

Хай вдома не сидить,

Не чахне і не спить!

Бо наша пісня лине

У гори і в долини,

Нам тепле літо — рай,

Співай і йди у гай,

Гей! Гей!

Пеппі також співала, але вона не знала добре слів і вигадувала собі інші:

Я йду у ліс і в гай,

У тепле літо-рай,

Роблю собі, що хочу,

В рівчак із кручі скочу,

Хлюп! Хлюп!

Чи вірите, чи ні,

Все мокре на мені,

Бугай уже не спить,

Бо наша пісня лине

Згори аж у долину,

Бугай мене лоскоче,

Все на мені хлюпоче,

Хлюп! Хлюп!

ПЕППІ ЙДЕ ДО ЦИРКУ

До малесенького містечка, де жили Пеппі, Томмі й Анніка, завітав цирк, і всі діти кинулися просити у своїх мам і татів грошей на квитки. Томмі й Анніка зробили те саме, і їхній тато відразу дістав з гаманця і дав їм кілька блискучих крон.

Вони затиснули гроші в кулаці й миттю помчали до Пеппі. Вона сиділа біля коня на веранді й заплітала йому хвоста в тоненькі кіски, оздоблюючи кожну червоним бантом.

— Сьогодні в коня день народження, — заявила Пеппі, — тому його треба причепурити.

— Пеппі! — гукнув Томмі, відсапуючись. — Пеппі, хочеш піти з нами до цирку?

— Я піду з вами, куди завгодно, — відповіла Пеппі, — але до сирку навряд, бо не знаю, що це таке. Там роблять боляче?

— Що ти, дурненька! — мовив Томмі. — Нікому там не роблять боляче! Там усім весело. Там є коні, блазні й гарні дами, що ходять по линві!

— Але за це треба платити, — додала Анніка й розтулила кулачок, щоб поглянути, чи вона не згубила блискучу монету в дві крони й дві монети по п'ятдесят ере.

— Я багата, як троль, — сказала Пеппі. — І, мабуть, зможу купити той сирк. Тільки нам буде тіснувато, як побільшає коней. Блазнів і гарних дам я вже якось розташую, а от із кіньми буде гірше.

— Що ти плещеш! — засміявся Томмі. — Ніякого цирку не треба купувати. Гроші платять за те, що дивишся.

— От лишенько! — вигукнула Пеппі й заплющила очі. — Треба платити гроші за те, що дивишся? А я цілими днями тільки те й роблю, що скрізь дивлюся. На скільки ж грошей я вже надивилася!

Але за мить вона обережно розплющила одне око, бо в неї в голові запаморочилося від того, що-нічого не було видно.

— Ну, нехай хоч скільки це коштує, а я мушу бодай раз глянути навколо.

Нарешті Томмі й Анніка розтлумачили Пеппі, що таке цирк. Пеппі взяла з торби кілька золотих монет, натягла на голову свого капелюха, такого великого, як млинове колесо, і всі троє подалися до цирку.

Перед входом у цирк юрмилися люди, до каси стояла довга черга. Та врешті й Пеппі опинилася біля віконця. Вона засунула в нього голову, витріщила очі на літню лагідну жінку, що там сиділа, й запитала:

— Скільки коштує поглянути на тебе?

Але жінка була чужоземка, вона не зрозуміла, що її спитала Пеппі, й відповіла:

— Люпа діфчинко, п'ять платити найкраще місце, три — гірше, крона — стуяче.

— Добре, — мовила Пеппі, — але пообіцяй мені, що ходитимеш по линві.

Втрутився Томмі й сказав, що Пеппі хоче купити гірше місце. Пеппі простягла золоту монету, і літня жінка недовірливо глянула на неї. Вона навіть узяла монету на зуб, щоб переконатися, що то золото. Впевнившись, що монета справді не фальшива, вона дала Пеппі квиток. І решту — цілу купу блискучих білих монет.

— Що я робитиму з цими негарними білими кружечками? — невдоволено сказала Пеппі. — Візьми їх собі, а я за те погляну на тебе двічі. Хоч стоячи.

Пеппі рішуче відмовилася брати здачу, і касирка поміняла її квиток на п'ятикроновий, та ще й дала п'ятикронові квитки Томмі й Анніці, не взявши з них ніякої доплати. Отак вийшло,