Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки
— За що така страшна кара, Йванку?
— За те, що ви мене чортам віддали.
— Скільки ми тут будемо кипіти?
— Доти, поки вас чорний шляк не трафить.
Іванко ще підкинув дров і пішов до коней.
У стайні знайшов гарапника, почав вимахувати ним і ляскати в повітрі. Сивий коник спитав:
— За що нас будеш бити?
— Не знаю. Так велів найстарший чорт.
— Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маємо таку саму душу, як і ти. Колись чорт зробить і тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Ліпше тікаймо звідси. Сідай на мене і — гайда…
Хлопець подумав і дав згоду.
— Але спочатку повідв’язуй нас усіх від жолобів, бо ми — чесні люди.
Іванко повідв’язував і випустив зі стайні цілий табун коней. Сів на сивого коника і рвонув так, що пекло загуділо. Табун, спущений з припонів, біг слідом за ними. Тікали, мов шалені, полями, лісами, горбами, ярами.
Найстарший чорт спав після обіду. Його збудили крики, від яких двигтіло пекло.
— Що там сталося? — спитав.
— Повтікали коні, а разом з ними й сліпий хлопець.
Чорт скочив із ліжка, як ошпарений, і кинувся їх наздоганяти. Біг, рвучи землю під собою.
Іванкові почало вже плечі пекти. Не міг стерпіти болю і сказав:
— Конику, мені в плечі пече… Чорт наздоганяє. Що робити?
— Не бійся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько — кинь один рушник йому на голову.
І коли чорт наблизився, Іванко фурнув на нього рушника. А той рушник був незвичайний: так замотав йому голову, що чорт спіткнувся об камінь і запоров носом. Почав швидко розмотувати рушник. Але хіба його розмотаєш, коли він звивається, як найжвавіша змія! Чорт нарешті кинув рушника на землю, але той сплутав ноги, зв’язавши їх, як добрий воловід. Чорт упав і ще раз розбив носа. Доки він розплутався, Іванко був далеко. Чорт гнався, як скажений. От-от знову наздожене втікачів. Іванко промовив:
— Конику, чорт пече мене в плечі. Що маю робити?
— Кинь на нього і другий рушник.
Коли чорт був уже зовсім близько, Іванко шпурнув у нього другим рушником. І той наробив дідькові повно клопоту: так його затемнював і заплутував, що чортисько шалено качався у порохах, у глині, у болоті. Став такий, як свиня в спеку. Бив ногами в землю, ніби на нього напала якась трясучка. Потім знову біг, аж язика вивалив. Почав пекти пекельним вогнем Іванкові плечі. Парубок закричав:
— Конику, так пече, що, відай, згорю. Що маю робити?
— Витягни з мого лівого вуха гарапник.
— Вже витягнув, конику.
— Кидай чортові під ноги.
Кинув. Ой, як схопиться гарапник, як упереже чорта! Той звився учетверо. Гарапник так різав і краяв чорта, що тільки свистав. Дідько побачив, що гарапник не пустить уперед, почав тікати геть до пекла. Гарапник підганяв.
Іванко добрався до самої столиці. Кінь став, віддихався і каже:
— Отут розлучимося, Йванку. Вирви з моєї гриви три волоски. Як будеш у біді, потри один волосок, і я прибіжу, аби стати тобі у пригоді.
Кінь полетів, а Йванко затис у жмені волосочки й пішов шукати заробітку, бо дуже зголоднів. Та куди не заходив, люди від нього бокували:
— Він не такий, як усі. Ніби золотий…
Другого дня проходив попри величезний королівський сад. Побачив там садівника, вклонився низенько і спитав:
— Чи нема для мене якоїсь роботи?
— А що вмієш робити?
— Все, що скажете.
— Тоді підтинай квіти і дерева. Але знай: коли підітнеш так, що вони зів’януть, то твоя голова буде там, де стоять ноги.
Іванко ходив з ножицями по саду й підстригав квіти та дерева. Там були три квітки, які дуже любила сама королівна. Вона щоранку приходила до них, милувалась ними. Та сталося так, що Іванко підтяв оті три квітки. Вони опустили головки і почали в’янути.
Парубок зажурився. Увечері не лягав спати, бо гризота йому не давала чистої години. Королівна дізнається, що її квітки зів’яли, і садівник зітне йому голову. Вийшов надвір і потер волосок. Тої ж хвилини прилетів до нього кінь і спитав.
— Чого ти хочеш, приятелю?
— Біда, конику. Хочу, аби паркан, який огороджує королівський сад, зробився до ранку діамантовим.
— Все буде по-твоєму. Йди спати.
Кінь полетів, а Йванко невдовзі заснув. Уранці побачив високий діамантовий паркан навколо королівського саду. Коли сонце зійшло, паркан так виблискував, що не можна було дивитися на нього. Садівник ходив попри нього й очам своїм не вірив.
Ось і королівна. Як побачила паркан, то забула і про свої квіти.
— Хто це збудував? — спитала садівника.
Садівник поклонився їй і відповів:
— Не знаю. Спитайте мого челядника.
Покликали челядника.
— Як тебе звуть? — спитала королівна.
– Іванко.
— Це ти змайстрував діамантовий паркан?
— Так.
— То як його зробив?
— У мене є сила, що може будувати діамантові паркани.
— Ходи зі мною на шпацир[14], — запросила його королівна.
Серце дівчини почало стукати скоріше, аніж завжди. Від першого разу так закохалася в Іванка, що уже не бачила й діамантовий паркан.
Другого дня король сповістив усіх людей світу, що його єдина донька хоче вийти заміж. Той, хто принесе найфайніший букет квітів, стане її чоловіком.
З усіх кінців світу до королівського палацу приносили чарівні букети.
Іванко зажурився. Він теж закохався в юну королівну. Блукав, як п’яний, по саду й чекав, аби вона вийшла хоч на хвильку. Зустрілися нарешті. Королівна каже:
— Без твоїх квіток не буде в мене весілля.
Іванко ще не встиг нічого відповісти, як вона побігла до палацу.
Коли настав вечір, Іванко потер другий волосок. Прилетів сивий кінь.
— Чого хочеш, приятелю? — спитав парубка.
— Хочу завтра уранці мати такий букет, якого ще на світі не бувало.
— Не гризися. Все буде по-твоєму. Іди лягай спати.
Кінь полетів, а Йванко ліг спати. Вранці, коли прокинувся, на столі стояв чарівний букет. Яких тільки квіток у ньому не було! І білі, і жовті, і червоні, і блакитні. Всілякі. Але вони не були такі, як усі інші квіти. Від них розливалося таке ясне світло, як від сонця.
Іванко відніс квіти до палацу і поклав коло інших букетів.
Король дав наказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.
Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?
Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.
— Чого тобі, приятелю, треба?
— Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.
— Не