На каравелі "Улюбленець Нептуна" - Владлен Олексійович Суслов

А тим часом астролог говорив далі:

— Мушу сказати, колего, що основна мета мого життя, всього мого життя, — очі Гуго гарячково заблищали, — це створити вічний двигун і знайти філософський камінь… Я стою на правильному шляху, і скоро, дуже скоро ви станете очевидцем найбільшого з відкриттів. О, увесь світ затремтить, коли почує!

— Щось довго ти шукаєш свій камінь, — глузливо сказав капітан.

Та алхімік не вловив іронії.

— Так, — мовив він фанатично, — тепер усе позаду… І безсонні ночі, і невіра тих, хто оточував мене, і підступи ворогів… Сорок років життя пішло недаремно. Я голодував, терпів злигодні, не вистачало грошей навіть, щоб купити просту колбу… Але я переміг! За допомогою філософського каменя все зможу перетворити на золото!

Патетична промова втомила алхіміка. Він витер рясний піт з чола і вже було розкрив рота, щоб повести далі мову про безмежні можливості, які ховає в собі філософський камінь, але капітан грубо обірвав його:

— Годі, усе це я чую вже не вперше. Базікаєш уміло, а як до діла… Одне слово, йди геть, я стомився.

Федя вже почав дрімати, коли двері прочинилися і в окутану мороком каюту хтось увійшов. Кудряш підвівся на лікті, прислухався.

— Дон Дієго, ви спите? — почувся стурбований шепіт.

— Це ти, Доменіко? — озвався капітан. — Чого тобі треба?

— Щойно я сам бачив, як Педро шепотівся з Альфонсо. Гадаю, вони задумали щось проти вашої милості. Даремно ви простили його, дон Дієго…

— Говори тихіше, герцог спить, — попередив капітан. — Я хоч зараз готовий повісити Педро, але ти ж чув: зірки веліли вибачити образу. Доведеться стерпіти до приходу в Севілью. Пильно стеж за ним і доповідай кожного дня. До Педро у мене давно вже підозра. Певен, що він запродав свою душу нечистому…

— Авжеж, — підхопив Доменіко, — він не вірить у господа…

— Він єретик, — гнівно шепнув Дієго, — і як тільки повернемось до Іспанії, я передам його в руки святої інквізиції…

— Хе-хе, — вдоволено хихикнув Доменіко й улесливо додав: — мудро вирішили, ваша милість… Там жартувати не люблять і зуміють йому розв’язати язика… А як же з хлопчиком? Що думаєте з ним робити?

Федя затамував подих. Серце його шалено калатало, в голові забилися тривожні думки. Невже і його разом з Педро віддадуть до лап інквізиторів, про жорстокість яких він читав у підручнику історії?

— Герцог молодець, — почув Кудряш капітанів голос. — Видно, що з благородної сім’ї. Які знання! Хлопчисько, а знає більше, ніж Гуго. Алхімік визнав це, хоч йому, мабуть, і не хотілося. Мені неймовірно пощастило: славна пташка залетіла до клітки, дешево її не віддам. Добрий викуп матиму… Завтра ж вранці нагадай мені — треба дізнатися, де знаходяться володіння його батька. А зараз бувай здоров. Я спатиму…

Незабаром у каюті запанувала тиша. Капітан заснув.

Федя лежав із розплющеними очима. “Як мені бути завтра? — думав він. — Що сказати капітанові, коли спитає, звідки я? Треба щось придумати… Але що? Адже не скажеш: я з Києва або з “Променистого…”

І раптом Кудряш посміхнувся думці, що несподівано з’явилася в голові: “Скажу, що я з країни Променистеанії… Обдурю, а там видно буде…”

Кудряш проснувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він побачив капітана.

— Пора снідати, герцог.

— Я зараз, — хлопчик скочив з ліжка, дістав із речового мішка мило, зубну щітку, пасту, рушник і вибіг із каюти.

Був чудовий день. Сонце стояло високо, і в блакитному небі пливли ніжні пір’їсті хмарки. Попутний вітер напинав вітрила. Трохи схилившись на правий бік, каравела легко розсікала хвилі. Вони весело хлюпотіли за кормою. Над кораблем, ледве не черкнувшись об щоглу, швидко пронісся дивний птах. Добре видно було його довгі гострі крила, коротку товсту шию, гачкуватий на кінці дзьоб, характерно роздвоєний хвіст. Слідом за першим пролетів другий птах, третій…

“Птахи не залітають далеко у відкрите море, — подумав Федя. — Земля близько…”

Він не мав сумніву, що бачить цих птахів уперше в житті. Й водночас вони здавалися йому давно знайомими своїми характерними обрисами хвоста, схожого на латинську літеру V.

Птахи давно зникли за обрієм, і тільки тоді Федя згадав що про них пише в своїх щоденниках знаменитий англійський мореплавець Джеймс Кук. Він бачив цих птахів під час подорожі до Південного материка та навколо світу. Звуть птахів вилохвостами, або фрегатами. Дужі крила дозволяють їм залітати у відкрите море за сотні кілометрів. Отже, Федя допустився помилки. Певно, земля далеко. Але ж фрегати живуть лише на океанських узбережжях тропічного поясу. Виходить, каравела біля екватора?!

У Кудряша був чудовий настрій. Хлопчикові здавалося, що все йде якнайкраще. Ще б пак! Він на борту каравели! Майбутнє вимальовувалось в уяві райдужними барвами. Він на власні очі побачить далекі країни, повні чудес, з пишною яскравою рослинністю, гаями кокосових пальм, обплетених ліанами, країни, населені різноколірними папугами, райськими пташками, кумедними мавпочками, велетенськими метеликами, мініатюрними колібрі, завбільшки з бджолу… Він побачить світ, красу якого не в змозі описати жоден письменник чи художник…

“Тільки б “Улюбленець Нептуна” причалив до одного з цих чудесних куточків, — думав Федя. — Кінець кінцем це ж не атомохід “Ленин”, який може місяцями плавати, не заходячи в порти. Каравела повинна поповнювати запаси прісної води, продуктів, дров”.

Федя замріявся. Він на мить уявив себе великим мореплавцем, про якого вдячно відгукуються сучасники й нащадки, подвиги якого вивчають у школі, а на географічних картах всюди стоїть його ім’я, скрізь такі чарівні для вуха назви: мис Кудряша, Великий кораловий риф Кудряша, течія Федора Кудряша…

Замріявшись, Федя став розглядати корабельні снасті. Він чудово знав, що і в сучасному парусному флоті використовують силу вітру, є спортивні яхти, рибальські шхуни, баркаси і навіть великі вітрильні кораблі.

“Правда, ці багатощоглові велетні, — міркував Кудряш, — доживають свої дні. Їх, на жаль, ніде й ніхто нині більше не будує, та й користуються ними лише як учбовими суднами… Та хіба можна порівняти їх із справжніми вітрильними кораблями, хоча б, скажімо, з “Улюбленцем Нептуна”?! Ті жалюгідні посудини тільки заради сміху можна назвати вітрильними. Вони ганьблять парусний флот! До чого додумались: на щоглах і на бортах примудрились сигнальні ліхтарі замінити електролампочками… — обурювався Федя. — В командах тих так званих вітрильних суден є моряки (він сам читав про це), які бояться води, не вміють плавати! І не дивно: плавання на цих ночвах йде спокійно, точнісінько за розкладом. Ніяких тобі пригод! Можеш хоч п’ятнадцять разів навколо світу обійти,