Острови Халдеї - Діана Вінн Джонс

- Ого! – вигукнув Івар. – Але від нього жодної користі!

- Проте, - сказав Король Кеніг, - Ого Логранець і цілком може виявитися шпигуном. Якщо ти візьмеш його з собою зараз, без жодного попередження, він не зможе сьогодні передати новини і ти будеш мати його на оці.

- Від Ого, як від шпигуна буде стільки ж користі, як і у інших справах! – протестував Івар. – Я дійсно повинен?

- Так, - сказав його батько. – Ми не допустимо жодного ризику.

Тут, Король Фарлан встав, дуже повільно та кволо, і решта нас, звичайно ж, також вимушена була встати.

- Залишається лише, - сказав він, - побажати вам успіху у подорожі. Вирушайте зараз, в руках богів та – він дивився особливо на Тітоньку Бек, - заради любові цих богів, поверніться із моїм сином, якщо можете.

Тітонька Бек пірнула у маленький закляклий реверанс та подивилася на нього, так само особливо. Так зробила і я. Верховний Король тремтів та намагався приховати сильні почуття за шкірою, що притискалася до його обличчя. Як на мене почуття буди надією – хворобливі, дикі надії побачити знову Принца Аласдаіра – вид надій, який рідко справджується. Тітонька Бек побачила їх також. Видавалося, що вона готова сказати свої жахливі зауваження, але натомість вона сказала, майже по-доброму:

- Я зроблю все, що я зможу, пане.

                                 Глава 4.

Після цього, ми вирушили. Один з одягнених, як придворні Верховного Короля, підійшов із нами до дверей, де передав Тітоньці Бек гаманець.

- Для витрат, - сказав він.

- Дякую, - сказала моя тітка. – З цього я бачу, що ваш король серйозно до цього ставиться. – Верховний Король Фарлан був відомий тим, що доволі економив свої гроші. Вона повернулася до Івара. – Біжи та приведи Ого. Скажи йому лише, що ти та він маєте супроводжувати Священика назад до храму.

Священик йшов із нами, до моєї печалі, до вершин пагорбів, де були його релігійні володіння. Донал йшов попереду, щоб показати шлях, до маленьких задніх дверей, які я майже ніколи не бачила, щоб використовували. Якусь мить, я подумала що Донал також поїде. Але він лише переконався, що ми знайшли чотирьох маленьких осликів, що чекали на нас біля стіни.

Тітонька Бек клацнула язиком, побачивши їх.

- Така велика секретність. Хто їх осідлав?

- Я, - сказав Донал. У світлі ліхтаря, якого він ніс, його зуби, у бороді, спалахнули, радше, самовдоволено. – Без шансів для чуток у стайні.

- Я думаю, радше, - протистояла Тітонька Бек, - про сумки. – На одному ослику були чотири шкіряні сумки, дуже пухкі і блискучі та на вигляд дуже дорогі сумки. – Хто їх спакував?

- Моя мати, - сказав Донал. – Її власними білими ручками.

- Вона зараз спакувала? – сказала Тітонька Бек. – Передай їй мою подяку та шанування.

Оскільки ніхто не міг звучати менш вдячним ніж моя тітка, можливо на краще, що Івар підбіг саме у цю мить, і Ого із ним, виглядаючи досить збентеженим. Вони мали йти, як і подобає ескорту. Священик заліз на одного з осликів і сидів на ньому, виглядаючи досить смішно, із довгими ногами, які майже торкалися землі з обох боків. Тітонька Бек сіла на другого. Ого допоміг мені всістися на третього. Я дивилася на те, що могла з нього побачити – а це було не багато, беручи до уваги мерехтливий ліхтар та хмари, що мчати перед майже повним Місяцем – і я думала, що ніхто, виглядаючи таким здивованим та таким прагнучим допомогти, як Ого, не міг бути, імовірно, шпигуном. Чи він міг?

- Ти не повинен тримати Ейлін на віслюку, - сказав йому Івар. – Візьми поводок віслюка із багажем та веди його.

Донал підняв ліхтар, знову шкірячи зуби, коли ми всі зацокали геть.

- До побачення, кузини, - сказав він моїй тітці та мені. – Доброї подорожі, Івар. Це була не зовсім насмішка. Донал занадто слизький для цього. Але я подумала, коли ми цокали униз, по скелястому схилу, що так, як він сказав це, було рівнозначне відсиланню нас із прокляттям – чи, принаймні, із побажанням хвороби.

Туман пройшов, хоча мій бідненький маленький ослик був доволі вологим. Мабуть він повинен був чекати на дворі на протязі годин. Всі ослики були закляклі та рухались ще більш неохоче, ніж зазвичай. Івар та Ого були змушені взяти у кожну руку по вуздечці та тягнути їх з заглиблення, нижче замку, і тягти їх доки ми не стали рухатися по стежці, що йшла зігзагами на височину. Там мій ослик підняв свою велику голову та виразив уголос свої почуття у величезному скорботному:

- І-ау!

- О, тихше! – сказала я йому. – Хтось може почути.

- Немає значення, - сказала моя тітка. Щоб не прокладати своїми ногами стежку, як Священик, вона закинула нагору, перед собою, коліна. Це виглядало, як дуже незручне, і я бачила, що це утруднювало її дихання та робило злою. – Не має значення, хто чує, - сказала вона. – Всі знають, що Священик відправився додому. - І вона окликнула його, який їхав стежкою, попереду неї, - я здивована, що ти дозволив втягнути себе до цього абсурду, Кіннок. Чому?

- У мене були власні причини, - відізвався Священик. – Хоча я повинен сказати, - додав він кисло, - я не очікував, що мій будинок підпалять.

- Які причини? – сказала моя тітка.

- Повага до богів і до священства, не така, як має бути, - сказав він через плече. - Моя мета влаштувати це правильно.

- Ти маєш на увазі, що думаєш,