Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

— Я напишу всім лікарям на світі, — мовив він, — і пораджу їм, чим лікувати гарячку. «Спробуйте «Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху», — напишу я. — Це найкращі в світі ліки проти гарячки!»

Малий ще не з’їв свого цукерка. Він був такий гарний і смачний, що Малий хотів спершу на нього надивитися. Адже не встигнеш засунути цукерок до рота, як його вже й нема.

Карлсон теж дивився на цукерок. Він довго не зводив з нього погляду, тоді нахилив голову й сказав:

— Закладімося, що я зможу взяти в тебе цукерок так, що ти й не побачиш.

— Ні, не зможеш, — заперечив Малий. — Не зможеш, якщо я триматиму його на долоні і весь час дивитимусь на нього.

— Ну, закладімося! — знову сказав Карлсон.

— Ні, — відмовився Малий. — Я знаю, що виграю, і тоді ти знову забереш цукерок…

Малий відчував, що такий спосіб закладатися неправдивий. Адже коли він закладався з Боссе чи з Бетан, то винагороду діставав той, хто виграв.

— Я закладуся, але тільки в правдивий спосіб, щоб цукерок одержав той, хто виграє, — сказав Малий.

— Як хочеш, малий ненажеро. Отже, ми закладаємося, що я зможу в тебе взяти цукерок так, що ти не побачиш.

— Гаразд, — погодився Малий.

— Гокус-фокус-філіокус! — вигукнув Карлсон і схопив цукерок. — Гокус-фокус-філіокус, — знову сказав він і засунув його в рот.

— Стривай! — закричав Малий. — Я ж бачив, як ти його брав!

— Бачив? — перепитав Карлсон і швидко проковтнув цукерок. — Тоді ти знову виграв. Я ще ніколи не бачив хлопчика, якому б так щастило.

— Так… але цукерок… — почав Малий, зовсім збитий з пантелику. — Адже його мав дістати той, хто виграє.

— Еге ж, щира правда, — погодився Карлсон. — Однак цукерок зник, і я ладен закластися, що не зможу зробити так, аби він знову з’явився.

Малий промовчав, проте вирішив сказати мамі, як тільки побачить її, що розв’язувати суперечку словами — дурне діло.

Він засунув руки в кишені. І — подумати тільки! — там був ще один цукерок! Він його раніше не помітив. Великий, липкий, чудовий цукерок!

— Закладімося, що в мене є ще один цукерок! Закладімося, що я його зараз же з’їм! — закричав Малий і квапливо засунув цукерок у рот.

Карлсон насупився і сів на ліжко.

— Ти обіцяв бути мені за матір, — сказав він. — А сам тільки те й робиш, що напихаєшся ласощами. Я ще ніколи не бачив такого жадібного хлопчиська.

Він замовк і ще дужче насупився.

— До того ж я не дістав п’ять ере за те, що мене кусає шарф, — додав він.

— Не дістав, але ж у тебе не зав’язане горло! — мовив Малий.

— Хіба я винен, що в мене в хаті немає шарфа? Та якби він був, я б замотав ним шию, і він кусався б, і тоді я дістав би п’ять ере.

Він благально подивився на Малого, і на очах у нього виступили сльози.

— Я повинен терпіти через те, що в мене немає шарфа? Ти так думаєш, га?

Ні, Малий так не думав і тому віддав Карлсонові, що живе на даху, свого останнього п’ятака.

Карлсон жартує

— Ну, а тепер я хочу трохи розважитися, — заявив через хвилину Карлсон. — Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо.

Малий радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здавались якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір’ї, аж до самого даху линув приємний запах.

Вечір був просто чудовий — саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з’явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.

— Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями, — сказав Малий. — О, як тут гарно!

— Еге ж, і дуже небезпечно, — мовив Карлсон, — тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш.

Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди[2], димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.

І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий трохи не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.

— Ну що, весело? — спитав Карлсон. — Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй ще раз!

Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.

— А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати, — сказав Карлсон. — Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.

— Як пожартувати? — спитав Малий.

— Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі жартун?

Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.

Плач долинав з вікна найближчої мансарди — такий жалібний і самітний.

— Бідне дитя! — сказав Малий. — Йому, певне, болить животик.

— Ми зараз йому поможемо, — мовив Карлсон. — Ходімо!

Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.

— Дуже занедбана дитина, — сказав він. — Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.

Немовля заплакало ще жалібніше.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон і перевалився через вікно. — Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.

Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини?

Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він підійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.

— Люлі-люлі-лю, — жартівливо проказав він.

Потім