Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

Рипнули двері. Шаляпін, не обертаючись, тихо запитав:

— Це ти, Дмитре?

— Моє прізвище Шліхтер, Федоре Івановичу. Шліхтер Олександр Григорович, — почув у відповідь незнайомий голос.

Круто повернувся — біля дверей, знявши капелюха, стояв незнайомий чоловік.

— Федоре Івановичу…

Співак підійшов до столу, з досадою скривився і сердито буркнув:

— Я дуже стомився, пане журналісте, приходьте завтра.

— Мене переслідують жандарми. Я не журналіст, але й не злодій, не вбивця.

В коридорі готелю почулися швидкі кроки, грюкання.

Шаляпін мовчки відчинив дверцята шафи і наказав:

— Швидше сюди!

За хвилину широко розчинилися двері і на порозі постали два молодики в чорному.

— А-а-а, пан співак! — з фальшивою чемністю мовив один з них. — Звичайно, вже встигли заховати нашого горобчика?

— Що вам треба, панове? — спитав Шаляпін.

— Вони ще питають, що нам треба, — примружив очі молодик, обернувшись до свого колеги. — Скажи, Карасику, цьому артистові, хай не вибрикується, це йому не на сцені, а ми йому не публіка.

— Забирайтесь геть! — гримнув співак.

— Що-о-о! Та як ти…

Шаляпін міцно стиснув кулаки. «Та це ж переодягнені жандарми, я бачив їх в передніх рядах», — подумав і, схопивши обох молодиків за шивороти, з усієї сили гепнув їх головами та й жбурнув у коридор до ніг жандармів, що саме з'явилися біля дверей його номера.

— Це ви так охороняєте спокій соліста його величності? — загримів його бас. — Якісь босяки вриваються до мене, починають ображати, а вам хоч би що!

Двері номерів поодчинялись — постояльці з цікавістю дивилися на Шаляпіна, жандармів і молодиків, що нерухомо чипіли під стіною. Плечистий, високий жандарм, певне, старший, щось бурмотів, піднявши руку до козирка форменого кашкета.

— Завтра ж про це неподобство знатиме його високопревосходительство генерал-губернатор барон Клейгельс! Як твоє прізвище?

— Морденко, ваше благородіє! Михайло Морденко! Не губіть, ваше благородіє, у мене велика сім’я, старі батьки! — благав жандарм.

— Заберіть отих нікчем, — кивнув Шаляпін на молодиків, що так і не стямились, — і чорт з вами?

— Слухаю! — випалив жандарм і знову приклав руку до козирка.

Сердито грюкнувши дверима, Шаляпін крутнув ключем у замку і заходився міряти широкими кроками невеликий номер. «Такі, як оці бовдури, що сліпою вірою і правдою служать мерзенному царському режимові, заточили мого побратима, Горького, в Петропавловську фортецю! Це вони довели до смерті Мусоргського, Пушкіна, Шевченка!..» Він зупинився перед шафою, відчинив дверцята:

— Виходьте!

Шліхтер вийшов з шафи, випростався.

— Ось так, шановний добродію, — усміхнувся, мов давньому знайомому, Шаляпін.

— Дякую вам, я все чув, — сказав Шліхтер і, попрощавшись, рушив до дверей.

— Не поспішайте! — зупинив його артист. — Посидьте трохи, хай заберуться ті. Добряче я їм пики набив, і модні піджаки не допомогли. Надалі не будуть такі спритні.

Він сів за стіл навпроти свого нежданого гостя.

— Пробачте, Олександре Григоровичу. Здається, так ви назвались?.. Хочу запитати: раз ви не злодій, не бандит, то хто ж?

— Ворог тих, від яких ви мене врятували.

— Он воно що! Як каже мій друг Олексій Максимович про людей вашого ґатунку — ті, які борються за щастя і свободу для всіх поневолених. Обов’язково розповім про вас Горькому. Скажіть, будь ласка, а у вас сім’я є?

— Так, я одружений, маю двох синів.

— А вас не лякає те, що вони можуть залишитися без батька?

— На ваше запитання так відразу і не відповіси, Федоре Івановичу. Але я знаю, як і моя дружина, — вона, до речі, теж іде цим шляхом, що й я: боротися за свободу і щастя — це значить бути готовим кожної хвилини накласти головою. Вибачте мені за різкість.

— Чого там вибачатись, — усміхнувся. — Я знав, що ви саме так відповісте. Дивні ви все-таки люди.

— Я дуже вам вдячний, Федоре Івановичу, — підвівся Шліхтер. — Піду вже, щоб не наражати вас на неприємність.

— Але ж готель, певно, оточений тими тварюками!.. Стривайте! — змовницьки кивнув Шаляпін. — Ви підете дахами, і жоден жандарм вас не помітить! Я допоможу вам вибратись на горище.

Підійшов до дверей, прислухався, відімкнув і виглянув — ні душі.

— Ну, — міцно стис долоню Шліхтеру, — хай вам щастить.

А на горищі пітьма, і десь далеко біліла маленька пляма — певне, слухове вікно. Простерши поперед себе руки, обережно ступаючи, Шліхтер пішов на ту пляму. Виліз на дах. Внизу, біля освітленого парадного входу, метушилися поліцейські та переодягнуті жандарми — вичікували. Тримаючись за поручні карниза, Олександр Григорович добрався до ринви з протилежного боку. Перед тим як спускатись по ринві, сторожко вслухався в темряву. Здається, минула ціла вічність, поки ноги вперлися у дах цирку, який тулився до готелю. Сів, важко дихаючи. Життя нічного міста поступово затихало. Певно, Женя не лягла спати, чекає на нього і, як завжди, хвилюється — ще не звикла. Чотирнадцятий рік, як одружені, а не може бути спокійною, коли чоловіка довго нема дома. При згадці про дружину на душі потеплішало. Внизу почувся приглушений кашель — певно, хтось із жандармів там стояв на чатах. Шліхтер ліг на прохолодну жерсть, напружив зір, але побачив тільки відблиск цигарки.

Шліхтеру раптом стало моторошно: лежить він на даху цирку, а внизу, навкруг готелю, на нього чатують жандарми. Один необачний порух — і він летить вниз. Добрався до пожежної драбини, почав спускатися. Драбина за півтора-два метри від землі обривалася — добряче гепнувся об бруківку, та швидко підвівся, обтрусив костюм і пошкутильгав у чорне нутро під’їзду, а там прохідними дворами — подалі від переслідувачів. Перейшов Хрещатик і, пірнувши в якийсь під’їзд, нарешті вийшов на Прорізну. Мов блискавка промайнула рятівна думка про Шульгіну, та відразу ж і відігнав її — ніякого права не має порушувати дисципліну і йти на законспіровану квартиру, але іншого виходу не було.