Єруслан Лазаревич - українські народні

Далеко звідси, за океаном-морем, жив-був князь Кардаус. Було у нього дванадцять богатирів. Старший з них називався Лазар Лазаревич. Богатирі охороняли державу. У Лазаря Лазаревича народився син, і дали йому ім’я Єруслан. Ріс він не по днях, а по годинах. Коли йому виповнилося три роки, то був він такий сильний, що діти боялися з ним гратися, бо як за що вхопить, то так і вирве. Вхопить за руку – руку вирве, вхопить за голову – голову відірве. Побачили це богатирі і пішли скаржитися до князя Кардауса. – Або нас відправляй, або Лазаря, бо його син калічить наших дітей.

Сказали це Лазарю, він сів і задумався. А Єруслан побачив це і питає:

– Чого ти так зажурився? Лазар каже:

– Синку, у людей діти з ранніх літ на утєшеніє, а під старість – на прокормлєніє, а ти мені велику скорботу приносиш.

– Чого?

– Бо ти калічиш чужих дітей. Государ сказав, щоб ти йому на очі не попадався, і я не знаю, як мені тепер бути.

А син йому говорить:

– Батьку, це не біда. Я давно хотів світ повидать і себе показать. Біда в тім, що для мене в тебе коня немає.

Лазар Лазаревич каже:

– У нас стільки табунів. То невже ми не виберемо коня?

– Ні, не виберемо. Як я кладу на котрого руку, то він гнеться. Тоді Лазаревич каже:

– Слухай, Єруслан, є в мене на сході табун. Пасе його Івашка-Біла Рубашка-Сорочинська шапка. У тім табуні є кінь. Я думаю, що він тобі підійде.

Збирається Єруслан у путь, бере з собою сідельце турецьке, вуздечку ремінну, нагайку тасьмову і повстину пояркову. Мати плаче, не пускає, цілує його і ридає.

Їде він день, їде ніч. Котре небо мочило, те його й сушило. Це ще не казка, це – приказка, казка буде після обіду, коли поїмо м’якого хліба, та ще поїмо пирога, та потягнем бика за рога.

Зайшов Єруслан у лісові пущі, перейшов їх і вийшов на велику дорогу. А та дорога збита кінськими копитами. Став він і прислухається. Коли чує гул. Показався табун коней. І їде той самий пастух Івашка на білому коні.

– Здрастуй, Єруслане Лазаревичу, – каже Івашка, – яким вітром тебе занесло?!

– Не силою вітру мене занесло і не з примусу я, а по охоті, щоб людей повидать і себе показать. Але скажи, звідки ти мене знаєш?

– А я три роки тому давав твоєму батькови звіт про табуни і бачив, як ти в колисці гойдався. От я тебе і впізнав.

– У мене великий клопіт, я не можу коня собі знайти. Батько говорив, що в тебе є такий кінь.

– Так, є в мене кінь – усім коням кінь. Але як же ти його спіймаєш? Чистого вітру в полі не спіймаєш, так і його не візьмеш у руки.

Ідуть вони обидва за табуном, а табун поспішає на водопій. Підійшли до озера, а Єруслан Лазаревич каже:

– Ось він: це – справді всім коням кінь. Як форкне – листя з дерев падає. Але як його спіймати?

Кінь увійшов у воду по черево і п’є, а Єруслан підійшов ззаду і вдарив його під вухо. Кінь на коліна, а Єруслан повстину пояркову на нього, турецьке сідельце зверху, вуздечку ремінну на морду і сів на нього. Та й говорить:

– Івашку, він уже мій. А тепер скажи, як його звать.

– Я звав його Кінь-Вихор, а ти називай, як хочеш.

– Мені не подобається ім’я Вихор, я хочу звати його Олон Віщий. Попрощався Єруслан Лазаревич з Івашкою і поїхав. А мета в нього була така: знайти найсильнішого в світі богатиря, перемогти його і взять собі за жінку найкращу дівчину. Чув він, що десь далеко є Іван, Руський богатир. А найбільша красуня – дочка царя Вахрамея.

Дуже довго їхав Єруслан Лазаревич і побачив поле битви. Кругом лежать побиті люди й коні, з купи мерців піднявся один поранений.

– Чия це рать і хто її побив? – питає Єруслан.

– Це рать царя Вахрамея Змійовида, а побив її Іван, Руський богатир, за те, що не хотів Вахрамей віддати за нього свою дочку, прекрасну Роксану, кращої за яку на світі нема.

– А де ж можна знайти того Івана, Руського багатиря? – спитав Єруслан Лазаревич.

– А ти обійди ратне поле і побачиш слід його коня.

– Та тут їх багато, тих слідів.

– А його коня слід не такий, як усі.

І справді. Обійшов Єруслан ратне поле і знайшов слід дуже великого коня. Поїхав по тому сліду. Їхав чи день, чи півтора та й попав знову на таку саму рать побиту.

– Є тут хтось живий? – крикнув Єруслан.

І знов із купи мерців піднявся один поранений воїн.

– Чого тобі треба? – спитав поранений.

– Чиє це військо і хто його побив?

– Це військо царя Вахрамея Змійовида. А побив його Іван, Руський богатир. За те побив, що не хотів цар віддати за нього свою дочку Роксану, за яку прекраснішої на світі нема.

– А де мені можна знайти того Івана, Руського богатиря?

– А ти обійди ратне поле і побачиш слід його коня.

– Та тут же їх багато, тих слідів.

– А його коня слід не такий, як усі.

Об’їхав Єруслан Лазаревич поле битви, напав на той кінський слід і поїхав по ньому. Їхав він, їхав – бачить білий намет, а коло намету кінь їсть білояру пшеницю, висипану на біле, як сніг, полотно. Єруслан Лазаревич пустив і свого Олона Віщого їсти пшеницю. А той кінь налякався, відійшов набік і щипає травку-муравку. Заходить Єруслан до намету, а там богатир спить богатирським сном. Ліг Єруслан Лазаревич коло того богатиря і заснув.

Пробудився Іван, Руський богатир, і бачить: спить коло нього озброєний молодий юнак. Вийшов, дивиться – його кінь щипає травку-муравку, а чужий їсть пшеницю. Розсердився Іван, Руський богатир, і подумав: «Порубаю я його на дрібні шматочки». Але обдумався: «Яка мені честь буде – сонного зарубати? Бо ж сонний – все одно, що мертвий. Розбуджу його, розпитаю, а тоді голову зітну».

– Ей ти, зухвальцю, вставай! Як ти смів мого коня прогнати, а свого нагодувати?! І розлігся спати, як у себе вдома!

А Єруслан Лазаревич підвівся і каже:

– Слухай, Іван, Руський богатир, я хочу пити. Дай мені води. Скипів Іван, Руський богатир.

– Я князь у князях і богатир в богатирях і не збираюся служити ніякому бобилю або козаку безрідному.

– А я не бобиль і не козак безрідний. Я – роду чесного і походження хорошого. Я – син славного і могутнього богатиря Лазаря Лазаревича, а звуть мене Єрусланом. Якщо ти не даси мені пити, то рознесу по всіх царствах і державах погану славу про те, що ти забув святе правило гостинності – голодного нагодувати, спраглого напоїти, подорожнього в дім прийняти. А що ти князь у князях і богатир в богатирях, то ще бабка ворожила і надвоє положила.

Думає Іван, Руський богатир: «Що це за зухвалець і звідки він узявся?» Однак бере золотий келих, набирає води і подає незваному гостю.

– Отепер я попив, – каже Єруслан. – А як хочеш знати, хто з нас князь в князях і богатир в богатирях, то давай поміряємося силою.

– Давай.

– На чім будемо битися – на мечах чи на списах?

– Давай на мечах, – каже Іван, Руський богатир.

То не гора з горою сходяться, то не сокіл з соколом злітаються, то два богатирі б’ються. Як з’їхалися вони, як ударили мечами, Єруслана Лазаревича меч тілко трохи погнувся, а Івана, Руського богатиря, на три частки розлетівся. І впав Іван, Руський богатир, на землю, як вівсяний сніп. Олон Віщий скочив йому на груди і притиснув до сирої землі. Єруслан Лазаревич направив йому списа гострим кінцем у груди і каже:

– Ну, Іване, Руський богатир, життя чи смерти хочеш?

– Давай, брате, мені життя. Будеш моїм старшим братом – не по роках, а по силі.

Допоміг йому Єруслан встати. Зайшли вони разом у намет, поїли, попили, поговорили. Єруслан Лазаревич питає:

– Слухай, Іване, Руський богатир, я їхав сюди і бачив два побоїща. Що то за війська побиті?

– То два війська царя Вахрамея. Я хотів узяти за жінку його дочку, красуню Роксану, а він не хоче віддати. Я побив два його війська, а завтра поб’ю третє і його самого вб’ю, а дочку таки возьму.

Єруслан Лазаревич і каже:

– Нащо так робити? Давай поведемо діло миром – почнемо переговори. А не захоче Вахрамей оддати дочку, то будемо воювати.

Погодився Іван, Руський богатир.

Їдуть вони, дивляться, назустріч їм військо йде. Викинули вони прапор на перемир’я. Цар спинив військо, повели переговори, і погодився цар віддати дочку за Івана, Руського богатиря. Поїхали вони в царство Вахрамея, гуляли весілля тиждень чи два. Та хоче Єруслан знати, де є ще сильніший богатир і ще май краща дівчина. Питає він прекрасну Роксану:

– Скажи, Роксано, чи є на світі краща за тебе?

– Хіба я гарна? У царя Будігора є три дочки: Теодора, Леодора і Продора. Сама май красива – Продора. Але й найстарша май красива за мене.

– А чи не чула ти, хто з богатирів сильніший за Івана, Руського богатиря?

– Чула я, що є богатир Івашка. Він такий сильний, що навіть птахи бояться перелітати через його володіння. Але хто з вас май сильний, не можу сказати, бо ви ще не билися.

Поїхав Єруслан. Їде він і думає: «Куди ж перше їхати? Шукати сили непомірної чи краси неописаної?» А назустріч іде дідусь. Знімає шапку, вклоняється і спиняє його. Став Єруслан Лазаревич і питає:

– Що таке?

– Єруслан Лазаревич, біда: напали на нас татари, розбили князя Кардауса, а столицю взяли в облогу. Я шукаю тебе, щоб ти прийшов і допоміг розбити ворога.

Як почув це Єруслан, спалахнула в нім кров богатирська. Забув він і про богатиря сили непомірної, і про дівчину краси неописаної, поспішив до рідної землі.

Сумне видовище постало перед його очима: всюди трупи людські й кінські. Татари підвели під столицю стінобитні машини і хочуть брати її штурмом. Єруслан Лазаревич затрубив у ріжок і викликав ворога на битву.

Татари скочили на коней і напали на нього. Але за дві години всі нападники були без голів, а головного хана Ахмед-Булата Єруслан у полон взяв.

А в столиці вже дізналися, що якийсь юнак побив усіх татарів і визволив столицю. Князь Кардаус і дванадцять богатирів виходять з хлібом-сіллю. Єруслан Лазаревич під’їхав, зійшов з коня, впав на коліна і сказав:

– Государю, прости великодушно, що я, вигнаний з твоєї держави, насмілився повернутися.

А князь каже:

– Не прощення ти заслуговуєш у мене. Казна моя для тебе відкрита, бери, скілко хочеш. Одне місце тобі коло мене, а друге – яке сам вибереш.

Вийшли батько й мати, цілують його, радіють, грає музика. Почали батьки просити його, щоб він уже нікуди не їхав, та Єруслан каже:

– Душа моя рветься в дорогу, хочу світ повидати і себе показати. І поїхав знову.

– Чи довго, чи недовго їхав, скоро казка говориться, та не скоро діло робиться. Котре небо його мочило, те його й сушило. Їде він та й думає: «Куди ж мені перше їхати – до богатиря чи до дівчат?» І вирішив їхати перше до тих красивих дівчат. Заїхав у ту державу, почав розпитувати, де дівчата, а йому сказали, що на такому-то горбі розкинуто три намети: в першому – старша, в другому – середня, а в третьому – найменша сестра. Під’їхав він туди, познайомився з ними всіма. Бачить, що найменша – сама май красива. Але цікаво йому знати, чи нема ще май кращої. І питає він її:

– Скажи, Продоро, чи нема на світі кращої за тебе?

– Хіба я красива? – каже Продора. – У царя Далмата є дочка Настасія, то в неї й служниці кращі за мене.

– А чи не чула ти, щоб був богатир, сильніший за мене?

– Знаю. У персидськім царстві Івашка такий сильний, що через те царство ні звір не проходить, ні птах не пролітає.

Через два-три дні збирається він у похід і каже:

– Я поїду воювати з Івашкою.

Їде він довго чи скоро. Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Їде він та й думає: «Знайду я красу неописану, то, може, й женитися прийдеться, а благословення у батька й матері я не просив. Треба вернутись і взять благословення».

Задумав – зробив. Повернув свого Олона Віщого і через два дні був уже в рідному краї. Жахливе видовище постало перед ним. Через три чи штири місяці після його від’їзду татари напали знов, розбили військо князя Кардауса, а його самого, сім’ю і дванадцять богатирів узяли в полон, посадили в темницю і викололи їм очі.

Поїхав Єруслан до тюрми. Була якраз обідня перерва. Дав він вартовим грошей і попросив:

– Дозвольте мені дати милостиню тим, що в тюрмі сидять. Варта пропустила його.

– Здрастуйте, князю Кардаусе зі своїми богатирями. І ви, найдорожчі батьки.

А князь говорить:

– Голос твій чую, і він мені, здається, знайомий. Але через сліпоту не знаю, хто ти.

А мама й тато пізнали сина та й у плач.

– Якби ти був з нами, цього б не сталося. Ми ж тебе просили, щоб ти не йшов.

– Я зітну голову Ахмед-Булату за те, що він дав клятву і порушив її, – сказав Єруслан.

Батько йому:

– Що з того, що ти його покараєш? Але ж ми світу не видимо. Питає Єруслан князя Кардауса:

– Чи не чули ви, де є жива вода?

– Чув я, що в індійського царя, який зветься Вогняний Щит-Полум’яний Спис, є таке джерело. Але чи зумієш ти туди дійти? Це дуже нелегко.

– Будь та вода на краю світу – я дійду туди і дістану. Вийшов і сів на коня. А тут уже дізналися, що хтось заходив. Татари на коней – та за ним. А він обернувся та й питає:

– За ким женетеся, молодці?

– За Єрусланом Лазаревичем.

– Я Єруслан Лазаревич. Вам не догнати мене, як буйного вітру. Вдарив нагайкою Олона Віщого і зник.

Їхав він довго чи скоро. Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Виїхав на широке поле, а там – велика рать побита. Бачить, серед поля лежить щось таке велике, як стіг сіна, і хропе. Кінь злякався і впав на коліна. Єруслан узяв коня за повід, підвів ближче, а той стіг питає:

– Хто ти і чого тобі треба?

А то не стіг сіна був, а голова непомірно велика. Подивився Єруслан на ту голову і каже:

– Я – син славного і могутнього богатиря Лазаря Лазаревича. Звати мене Єруслан Лазаревич. Я їду в Індійське царство шукати живої води, бо мої батьки не мають очей – злочинна рука їх виколола. А ти хто будеш?

– Мене звуть Росланій. Друже, тобі не дістати тої води. Той цар дуже злий, він тобі води не дасть. Через нього я страждаю тут. Бачиш, яка моя голова? А нижче лежить моє тіло. Нога три сажні, а рука – два. У того царя був меч Кладенець, і він відрубав мені тим мечем голову. А його самого ніякий меч не бере, лиш той, яким відрубана моя голова. Він лежить у мене під головою. В одної матері не однакові діти: я он який вигнався, а брат мій малий, як нігтик, але сильний. Коли той цар відрубав мені голову, брат підскочив, вихопив меч з його рук, кинув під мою голову і сказав: «Пропадає мій брат, то хай пропадає і меч, від якого він загинув». Я бачу, що твоя рука достойна цего меча. Візьми його. А як дістанеш живої води – не забудь і мене, нещасного. Але знай одне: як удариш цим мечем царя, то другий раз не бий, бо він зцілиться, стане в десять разів сильніший і вб’є тебе.

Узяв Єруслан меч, попрощався з Росланієм, сів на коня і поїхав. Їхав він скоро чи довго. Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Їде він день, їде ніч. Котре небо його мочило, те його й сушило. Це ще не казка, це приказка, казка буде після обіду, коли поїмо м’якого хліба, та ще поїмо пирога, та потягнем бичка за рога.

Показалося й індійське царство. Цар Вогняний Щит побачив його і палить, пече вогнем. Єруслан виставив білий прапор. «Я іду не воювати, а вести переговори». Перестав цар пекти, а лиш трохи гріє. Під’їжджає він зі своїм військом до Єруслана. Той і каже:

– Здрастуй, государю, індійський царю. Я не воювати прийшов, а просити тебе, щоб ти дав мені живої води.

Цар вислухав і каже:

– У мене є жива вода. Але в мене такий звичай, що перше треба зі мною воювати. Побідиш – усе візьмеш, а не побідиш – голову зніму і кінці в воду.

– Я б не хотів воювати, але як ти, царю, наполягаєш, то будемо воювати. На чім будемо воювати? – питає Єруслан.

– На мечах.

Роз’їхалися вони і почали зближатися. Як дав Єруслан з лівого плеча, то так і розрубав царя надвоє. А воїни індійського царя кричать:

– Так йому й треба! Дай йому ще разок! А Єруслан каже:

– Я не такий богатир, щоб з мертвими воювати. Стали вони з ним битися, а він їх перебив, як курей. Під’їжджає Єруслан до города, а весь город зляканий – убили царя. Спитав він, де джерело живої води. Йому показали. Набрав він води у золотий кубок, закрив його і поїхав.

Приїхав Єруслан до Росланія, притягнув тіло до голови, покропив живою водою – і все зрослося. Став Росланій на ноги. Погостювалися вони, і Росланій каже:

– Ти – мій старший брат. Не по росту, а по силі й хоробрості. Сів Єруслан на коня і поїхав. Чи довго, чи скоро їхав, під’їжджає до тої тюрми, дав грошей вартовому, зайшов усередину і каже:

– Здрастуйте, князю Кардаусе з усіма богатирями і мої батьки. Я приніс вам живу воду.

Усі зраділи, а він каже:

– Радійте, та не дуже. Ви ж іще в полоні.

Підійшов він до батька, до матері, покропив їх живою водою – і вони уздріли. Тоді підійшов до князя і богатирів, покропив їх – і всі стали видіти. А Єруслан каже:

– Сидіть тут, а я піду з ворогами розправлюся.

Вийшов, сів на коня і затрубив у свій золотий ріжок. Татари схопилися, посідали на коней і кинулися в бій. А він як махне мечем Кладенцем направо – п’ять голів злітають, махне наліво – десять голів злітають. Не минуло й півгодини, а вже вся татарва без голів була. Самого хана Ахмед-Булата у полон взяв і голову йому стяв. А тоді вивів батька, матір, князя і дванадцять богатирів надвір, і відправилися вони додому.

Прийшли в свій город, пожив там Єруслан Лазаревич чи то місяць, чи то два – не сидиться йому. Каже:

– Отець і мати, як собі хочете, а душа моя рветься на простір. Хочу женитися. Прошу у вас благословення.

Благословили вони сина, сів він на коня і поїхав. Їде і думає: «Куди ж перше їхати? Чи шукати силу непомірну, чи красу неописанну. Як я перше женюся, то мені ще треба буде йти шукати того Івашку. Може, він мене уб’є. То нащо моїй жінці лишатися вдовою? Поїду шукати Івашку». Та й поїхав він у Персидську землю.

Під’їхав Єруслан Лазаревич до границі. Де ж Івашка? А-а-а, он він стоїть на горі, обперся на спис і дрімає. Єруслан під’їхав тихенько і вдарив його нагайкою по голові. Страшно розсердився Івашка.

– Чого тобі треба? Я богатир з богатирів, а ти хто?

– Хто богатир з богатирів, то ми ще побачимо. Хороші сторожі можуть і лежачи виспатися, а не так, як ти, стоячи дрімаєш.

Роз’їхалися вони, і як ударив Єруслан списом, то так Івашка й повалився на землю, як вівсяний сніп. Кінь Олон Віщий наступив йому на груди, а Єруслан приставив списа і каже:

– Життя хочеш чи смерти?

– Даруй, брате, життя. Єруслан спитав Івашку:

– А нема май сильнішого від тебе?

– Ні, не чув я такого, нема. Та й розійшлися вони.

Відправився Єруслан у державу, де жила прекрасна Настасія. А в тому царстві виходив із моря змій. Щодня виходив, брав у столичнім городі одного чоловіка і поїдав його. Цар оголосив: хто переможе змія, тому дасть півцарства, як буде жонатий, а як нежонатий – то віддасть за нього свою дочку Настасію.

Єруслан під’їхав і вчув це. І не йде вже до царя, а розпитав людей, де те місце, з якого виходить змій, поїхав туди, сів і жде.

О дванадцятій годині море заклекотіло і показалося морське чудовисько з трьома головами. І кожна голова така, як великий мідний котел. Чудовисько зразу кинулося на Єруслана, хап за ногу і потягнуло у воду. Бачить Єруслан, що ноги його вже у воді, та як махне мечем, то так дві голови й злетіли. Змій каже:

– Досить, не рубай більше, лиши мені цю голову. Я тобі дорого заплачу за неї. У мене на дні морському є самоцвітний камінь, якому ціни нема.

– Ну, йди. Тілко знай, що як обманеш, то порубаю тебе на дрібненькі шматочки.

– Ні, не обману.

І пішов змій. А через якийсь час море зачало шуміти, клекотіти, і знову з’явився змій та й подає самоцвітний камінь. Єруслан камінь узяв, а другою рукою змію голову зрубав, бо міг той ще багато біди людям наробити.

А в городі швидко дізналися про це. Зібрався народ, цар із царицею і музикою полковою, щоб із хлібом-сіллю стрічати переможця. Єруслан став перед ними й каже:

– Мене звати Єруслан. Я – син могутнього богатиря Лазаря Лазаревича з князівства Кардауса. Почув, що тут змій забирає людей, і вирішив визволити вас із біди.

Цар каже:

– Я видав наказ: хто побідить змія, тому даю півцарства, якщо він жонатий, а як нежонатий – то даю за нього свою дочку, і стане він після мене царем. Та й зробили велике весілля.

Прожили молоді після весілля три-чотири місяці, а Єруслану не сидиться. Надумав він поїхати до своїх батьків. Дав жінці самоцвітний камінь і каже:

– Як народиш сина, то вклади цей камінь у медальйон і почепи йому на груди, а як дочку – то вклади у перстень, і хай носить на пальці.

Та й поїхав Єруслан.

Їде він, їде, приїжджає до красивого парку. Бродить Єруслан по тому парку, а назустріч – красуня. Він за нею, і зайшли вони в дім. Йому здалося, що вона в сто раз краща за його жінку. А то була русалка. Лишився він із тою русалкою жити. Одного разу заходить вона в хату та й каже:

– Якийсь волоцюга ходить по клумбах і всі квіти потолочив. Піди, розправся з ним.

Прибіг Єруслан, вихопив меча, ударив хлопця тупим боком, і той упав. Єруслан приставив меч до його грудей, аж тут йому в очі впав самоцвітний камінь.

– Хто ти такий? – питає Єруслан.

– Єруслан.

– А батько твій хто?

– У мене немає батька. Мама казала, що батька теж звали Єрусланом, але він десь поїхав.

Єруслан питає:

– А що мати робить?

– Сидить та й плаче.

Узяв Єруслан хлопця, посадив на коня і поїхав. Приїхали вони додому, Єруслан попросив у жінки вибачення і дав слово, що більше не поїде нікуди.

Настав той час, що Єруслан послав сина до своїх батьків, а до його діда й бабки. Підібрав собі Єруслан Єрусланович коня, сів і поїхав. Їде він, скілко їде, аж тут звідки не візьмись маленький, худенький дідок. І з пражинкою в руках. Молодий Єруслан їде, а той пражинкою помежи дуби перегороджує йому дорогу. Єруслан хотів об’їхати його, а той перебігає і знов перегороджує. Єруслан довго не думає, вихопив меч і того діда мечем. Лиш ударив, і вийшла з нього самого вся сила. Впав з коня і став, як мале дитя. Дідок підходи до нього й каже:

– Маєш щастя, що ти син славного богатиря Єруслана Лазаревича, а то я б тебе на дрібні шматочки порубав. Щоб ти більше на слабких і беззахисних не нападав, бо буває, що й вони сильно мстяться.

Підняв дідок Єруслана і каже:

– Сідай на коня і їдь.

Той подякував дідови, сів і поїхав.

Їхав він, скілко їхав, допитався до того царства, допитався до Лазаря Лазаревича. Сказав, що він онук, і подав листи від батьків. Дід і баба були дуже раді. Погостював він у них, взяв у діда листи, подарунки і розказав про того дідка.

А як привіз листи й подарунки від діда своїм батькам, то й їм розказав про того дідка. Єруслан Лазаревич каже:

– Дуже вдячний я тому дідкови, що навчив тебе святого правила – на слабких і беззахисних не нападати.

На цім казка і скінчилася.