Вітробородий - норвезька казка
Були собі чоловік і жінка, і мали вони сина-одинака на ім’я Ганс. Здавалося матері, що хлопця пора віддавати в науку, і звеліла вона батькові пошукати йому десь доброго майстра.
– Влаштуй хлопця так, щоб він став майстром над майстрами,– сказала вона й приготувала їм торбу харчів.
І батько з сином вирушили в дорогу. Вони побували в багатьох майстрів, але всі казали, що зможуть навчити хлопця тільки того, що вміють самі, а більше не навчать.
Повернулися батько з сином ні з чим додому, а мати й каже:
– Не для того я вас виряджала з дому, щоб ви ні з чим вернулися. Ти повинен знайти хлопцеві такого господаря, у якого він стане майстром над майстрами.
Приготувала вона знов повну торбу харчів, і батько з сином вирушили в дорогу.
Ішли вони, йшли і дійшли до крижаного поля. Дивляться – а назустріч їм їде вершник на чорному коні.
– Куди ви дорогу верстаете? – запитав він.
– Хочу віддати сина в науку, та ніяк не знайду для нього доброго майстра, бо моя стара значного роду й хоче, щоб хлопець став майстром над майстрами.
– Непогано складається,– сказав вершник. – Я саме той чоловік, що вам треба, і їду шукати собі учня. Сідай, синку, позад мене на коня,– звелів він хлопцеві.
Посадовив він хлопця позад себе й відразу знявся в повітря.
– Стривай-но хвилину! – гукнув йому батько. – Я хочу знати, як
тебе звуть і де ти живеш!
– Я живу на півночі й на півдні, на заході й на сході, а звуть мене Вітробородий,– відповів вершник. – Прийдеш через рік, і я скажу тобі, який уже з твого сина став майстер.
І він полетів разом з Гансом.
Минув рік, і батько прийшов дізнатися про сина.
– За рік не навчишся всього,– сказав Вітробородий,– Поки що він тільки вміє ходити коло худоби.
І домовились вони, що Ганс лишиться у Вітробородого ще на один рік, навчиться всього, а тоді батько знов прийде по хлопця.
Минув другий рік, і вони зустрілися на тому самому місці.
– Тепер хлопець усе вміє? – запитав батько.
– Так, тепер він став майстром над майстрами, тільки ти його ніколи більше не побачиш,– відповів Вітробородий, і не встиг батько отямитись, як він зник разом з Гансом.
Прийшов батько додому, а мати питає, де син і що з ним сталося.
– А хтозна, що,– відповів батько. – Щось недобре.
І він розповів, що йому сказав Вітробородий.
Почула мати, що чоловік не знає, де їхній син, розсердилась на нього і зразу ж вирядила його знов у дорогу.
– Приведи сина, хоч би тобі довелось іти й до самого диявола,– сказала вона й приготувала йому на дорогу торбу харчів.
Ішов чоловік, ішов і опинився в густому лісі. А коли пройшов ним цілий день, аж до самого смеркання, то побачив удалині ясне світло й подався на нього. І знов ішов довго-довго, поки дійшов до невеличкої хатини під горою. Біля хатини стояла стара жінка й набирала з криниці воду носом, такий він був у неї довгий.
– Добрий вечір, матусю,– привітався чоловік.
– Добрий вечір, синку,– відповіла стара. – Мене вже сто років ніхто не звав матусею.
– Можна мені переночувати у вас? – спитав чоловік.
– Ні, не можна,– відповіла стара.
Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа і пустила його переночувати. Побачив чоловік, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.
– Я про нього нічого не чула,– сказала вона. – Та мені коряться всі звірі в цьому лісі, я зараз скличу їх і запитаю, може, котрийсь знає про нього.
Жінка вийняла ріжок і почала скликати звірів. І кожного питала про Вітробородого, але ніхто про нього не чув.
– У мене е дві сестри,– сказала жінка,– може, котрась із них знає, де його знайти. Я позичу тобі свої лижі, і ти сьогодні ж увечері доберешся до першої сестри, хоч до неї триста миль.
Чоловік узяв лижі й до ночі здолав триста миль. Коли він приїхав, та сестра теж стояла біля хатини й набирала з криниці носом воду.
– Добрий вечір, матусю,– привітався чоловік.
– Добрий вечір,– відповіла вона. – Мене вже сто років ніхто не звав матусею.
– Можна мені переночувати у вас? – запитав чоловік.
– Ні, не можна,– сказала стара.
Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа і пустила його переночувати. Побачив чоловік, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.
– Ні, я про нього нічого не чула,– сказала вона. – Але мені кориться вся риба навколо, може, котрась і знає про нього.
Жінка засурмила в ріжок, скликала всю рибу, та хоч скільки питала, жодна не чула про Вітробородого.
– У нас є ще одна сестра,– сказала жінка,– може, вона щось знає. До неї звідси шістсот миль, але я позичу тобі свої лижі, і ти доберешся туди сьогодні ж таки ввечері.
Чоловік поїхав і справді до вечора був уже в третьої старої. Та саме стояла біля вогнища в хатині і згрібала жар носом, такий він у неї був довгий.
– Добрий вечір матусю,– привітався чоловік.
– Добрий вечір, синку,– відповіла стара. – Мене вже сто років ніхто не звав матусею.
– Можна, мені переночувати у вас? – запитав чоловік.
– Ні, не можна,– сказала стара.
Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа й пустила чоловіка переночувати. Побачив він, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.
– Ні, сама я нічого не чула про нього,– сказала вона. – Але мені коряться всі навколишні птахи, я зараз скличу їх і спитаю, може, котрийсь щось знає.
Стара засурмила в ріжок, птахи злетілися, та жоден із них не чув про Вітробородого. Не було серед птахів тільки орла. Невдовзі й він з’явився і відповів старій, що прилетів просто від нього.
– Коли так,– сказала стара,– то донеси до Вітробородого цього чоловіка, бо він його шукає.
– Донесу, але не зараз,– відповів орел,– спершу мені треба трохи попоїсти й відпочити до ранку, я стомився після довгої дороги й не
долечу так далеко.
Коли орел наївся й відпочив, стара висмикнула в нього з хвоста перо, а на те місце посадовила чоловіка. Орел відразу знявся й полетів, але добулися вони до Вітробородого аж опівночі, так до нього було далеко. Коли вони долетіли, орел сказав:
– Ті, що лежать біля дверей,– усі неживі, ти на них не зважай. А ті, що всередині, міцно сплять, їх не добудишся. Підійди до столу й візьми три шматки хліба. А коли почуєш, що хтось хропе, висмикни в нього з голови три волосини, і він не прокинеться.
Чоловік зробив так, як йому порадив орел: узяв зі столу три шматки хліба, а тоді висмикнув у Вітробородого волосину.
– Ох,– застогнав той, але не прокинувся.
Тоді чоловік висмикнув ще одну волосину, і Вітробородий знов застогнав. Та коли він висмикнув третю волосину, Вітробородий так заревів, що стіни затремтіли, а однаково не прокинувся.
Потім орел навчив чоловіка, що йому робити далі, і той послухався: пішов до дверей стайні, наткнувся на великий камінь і підняв його. Під каменем лежало три дощечки, і він теж узяв їх. Тоді штовхнув двері, і вони відразу подалися. Він кинув додолу шматки хліба, вибіг заєць і з’їв їх. Він узяв і зайця. Потім орел звелів йому висмикнути три пір’їни в нього з хвоста, а на те місце примостити зайця, камінь і дощечки та сісти самому. Так чоловік і зробив. Тоді орел піднявся й полетів.
Летів він, летів, притомився й сів на скелю трохи відпочити. І питає чоловіка:
– Ти нічого не бачиш?
– Бачу, за нами летить зграя ворон,– відповів чоловік.
– То полетимо ще трохи,– сказав орел і піднявся вгору.
А за якийсь час знов питає:
– А тепер ти нічого не бачиш?
– Бачу, ворони доганяють нас,– відповів чоловік.
– Кинь ті три волосини, що ти висмикнув з голови Вітробородого,– сказав орел.
Чоловік кинув волосини, вони миттю обернулися в зграю круків і прогнали ворон.
Орел полетів далі. Летів він летів, притомився і знов сів на скелю трохи відпочити.
– Ти нічого не бачиш? – запитав він чоловіка.
– Та я не певен,– відповів той,– але мені здається, наче хтось далеко женеться за нами.
– То полетимо ще трохи,– сказав орел.
А за якийсь час знов питає:
– А тепер ти щось бачиш?
– Так, тепер він уже близько,– сказав чоловік.
– Кинь додолу ті дощечки, що лежали під каменем біля дверей стайні,– звелів орел.
Чоловік кинув дощечки, і з них відразу виріс високий, густий ліс. Довелось Вітробородому вертатись додому по сокиру, щоб прорубати собі дорогу. А орел полетів далі. Та скоро він притомився і сів трохи відпочити на сосну.
– Ти нічого не бачиш? – спитав він чоловіка.
– Та я не певен,– відповів чоловік,– але мені здається, що ген далеко щось мріє.
– То полетимо ще трохи,– сказав орел і знявся вгору.
За якийсь час орел знов запитав:
– А тепер ти нічого не бачиш?
– Бачу, тепер він зовсім близько,– відповів чоловік.
– Кинь додолу той камінь, що ти взяв перед стайнею Вітробородого,– сказав орел.
Чоловік кинув камінь, і з нього зробилася висока гора. Почав Вітробородий пробиватися крізь неї, добувся до середини гори і зламав собі ногу. Довелось йому повернутись назад.
А орел тим часом доніс додому чоловіка й зайця. А вдома заєць обернувся в його сина Ганса.
Коли настав ярмарок, хлопець перекинувся в буланого коня й попросив батька повести його на продаж.
– Коли хтось прийде купувати мене, скажете, що продаєте за сто талярів. Але потім не забудьте скинути з мене вуздечку, а то я ніколи не звільнюся від Вітробородого, бо то він прийде мене купувати,– сказав син.
Так воно й вийшло. З’явився покупець і почав прицінюватись до коня. Коли вони сторгувалися й чоловік отримав свої сто талярів, покупець захотів узяти й вуздечку.
– Ні, ми так не домовлялися,– сказав Гансів батько,– Вуздечки я вам не віддам, бо в мене ще є коні.
І кожен пішов своєю дорогою. Але не зайшли далеко, як кінь обернувся в Ганса, і коли батько повернувся додому, хлопець уже сидів на ослінчику біля груби.
Другого разу син перекинувся в гнідого коня і загадав батькові повести його на ярмарок.
– Коли хтось прийде купувати мене, заправте двісті талярів. Він заплатить їх і ще й пригостить вас. Та хоч би скільки він пригощав вас, не забудьте зняти з мене вуздечку, а то більше ніколи мене не побачите.
Так воно й вийшло. Батько отримав за коня двісті талярів, а коли вони прощалися з покупцем, не забув зняти вуздечку. А покупець недовго проїхав, як кінь обернувся в хлопця, і коли батько вернувся додому, Ганс уже сидів на ослінчику біля груби.
Третього разу було те саме. Хлопець перекинувся у великого вороного коня і сказав батькові, що покупець дасть за нього триста талярів, але хоч би що батько робив, нехай не забуде зняти з нього вуздечку, а то він ніколи не спекається Вітробородого*
– Добре,– пообіцяв батько.
На ярмарку він отримав за коня триста талярів, але Вітробородий так щедро пригостив його, що він забув про все на світі. І Вітробородий швиденько забрав коня з вуздечкою.
Веде він його дорогою, а при дорозі стоїть заїзд. Вітробородий захотів трохи погрітися, прив’язав коня коротко до поруччя ганку, поставив Перед носом у нього діжку з розпеченою смолою, а біля хвоста скриньку з вівсом і зайшов до заїзду. Кінь стояв, тупав копитами, натягав повіддя, сіпався і форкав. Надвір вийшла служниця, і їй стало шкода коня.
– Сердешний,– сказала вона. – Хто твій господар, що так тебе мучить?
Вона попустила повід, щоб кінь зміг обернутися й попоїсти вівса.
– Я його господар! – крикнув Вітробородий з шинку й вибіг до коня.
Але тепер кінь скинув із себе вуздечку, стрибнув у ставок біля дороги
і перекинувся там у маленьку рибинку. Вітробородий обернувся в щуку, і тоді Ганс перекинувся в голуба. Вітробородий став яструбом і погнався за голубом.
А біля вікна королівського замку стояла королівна і спостерігала за тією гонитвою.
– Якби ти був такий розважний, як я, то залетів би до мене у вікно,– сказала вона голубові.
Голуб залетів у вікно, обернувся в Ганса і розповів королівні все про себе і про свої пригоди.
– Стань золотою каблучкою на моїм пальці,– сказала королівна.
– Ні, не можна,– відповів Ганс,– а то Вітробородий нашле на твого батька таку хворобу, що ніхто не зможе її вилікувати, тільки він сам. А за те він захоче золоту каблучку.
– Я скажу, що бережу її як пам’ять по матері і не можу нікому віддати,– мовила дівчина.
Ганс обернувся в золоту каблучку на пальці в королівни, і Вітробородий не зміг його взяти. Та далі сталось так, як хлопець казав. Король захворів, і жоден лікар не здатен був його вилікувати. Нарешті прийшов Вітробородий і сказав, що вилікує короля, але за те хоче отримати золоту каблучку. Проте королівна не схотіла віддати каблучки, сказала, що то в неї пам’ять по матері.
Почув про це король, розсердився і звелів їй віддати каблучку, хоч би по кому то була пам’ять.
– Сердьтесь не сердьтесь, а я її не віддам,– відповіла королівна. – Коли ж таки хочете забрати її в мене, то заберіть разом з пальцем.
– Я допоможу стягти каблучку,– сказав Вітробородий.
– Ні, я сама спробую,– відповіла королівна. Вона підійшла до вогнища, посипала пальця попелом, і каблучка спала. Але спала не додолу, а в попіл, наче її і не було. Вітробородий миттю обернувся в півня і почав розгрібати вогнище так завзято, що всім у вуха набилося попелу. Та Ганс обернувся в лиса і задушив півня. Так він назавжди спекався Вітробородого.
