Ледащиця - українські народні

Десь-не-десь були собі чоловік із жінкою і мали одним одну дитину – дочку. Люди заможні, а дитина вдалася гарна та втішна: вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина собі росте; виросло, не навчившись ніякої роботи, опріч танцювати. Коли дівка стала уже й на порі, батьки, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові:

– Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо геть нічого не вміє.

Ото поткнувсь був один, поткнувсь другий, але на таку змову не пристають. А далі батько побачив кума-приятеля та й розговорились:

– А що,– каже кум,– товаришу, у тебе дочка, вже пора заміж, а в мене син жених,– чи не будемо сватами?

– Чому? – каже. – Тільки умова така, щоб моєї дочки не силувати до роботи, бо вона нічого не вміє.

– А як навчиться? – питає женихів батько.

– Добре,– каже батько дівчини,– тільки глядіть, щоб її не силували, бо вона буде на мене плакатися.

А той подумав та й каже:

– Добре, давай руку – будемо сватами!

– Ну, присилай старостів!

Посватались, дівчина згодилась; відгуляливесілля, може, тиждень перезва їздила від одного до другого – гуляють та гуляють, сказано, люди компанійські, та нарешті вже й годі. Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, дочок теж – розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж узяла щось робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить – ніхто їй нічого, і вона нікому нічого.

Коли пора вже було обідати, сходяться всі, сідають за стіл,– батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить.

Батько до неї:

– А ти, доню?

– Я, тату, нічого не робила,– відповідає.

– Ну, вже ж ти знаєш порядок,– батько каже.

Вона відійшла від столу, сіла на лавці коло мисника (тобто коло порога) та й сидить, а молодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає.

Пообідавши, знов до роботи. На вечерю сходяться, знову тим же порядком батько розпитує. Цього разу уже друга дочка нічого не робила,– зостається без вечері. Молода невістка придивляється і прислухається (звичайно, як нова людина в сім’ї), а далі й питає потихесеньку якоїсь ятрівки чи зовиці:

– Як це воно, серце, у вас діється – чи воно все так буде?

– Так,– каже,– сестрице.

– А чом же мене за роботу не питають?

– Бо ти,– каже,– серце, у нас іще гостя.

Ну минув іще день, може, й другий, ужей мати зоставалась без обіду чи там без вечері,– молода невістка дивиться на все теє (не знає, що то в них змова), а далі, вставши рано, питає матері:

– Що б я, мамо-серце, робила?

– Візьми, доню,– каже мати,– віничок та повимітай хату й сіни.

Взяла молода, повимітала. Геть сходяться до обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає, та й сама обзивається:

– А я, таточку, хату й сіни повимітала.

– А, моя дитино кохана,– каже батько,– я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері, ти часу не змарнуєш, тим я тебе й не питаю.

По обіді всі до роботи, молода знов питає матері, що робити,– мати посилає води принести відерцями. Принесла вона. Перед вечерею батько пожалував, поцілував у голову. На другий день теж щось зробила, на третій теж, а далі помалу-помалу – уже й обідати наварить, а далі уже й хліба сама напече. Сказано, чоловіка любить, а сім’я вся голубить її та добрим прикладом учить до праці.

Ото вже якось за тиждень чи за два мати рідна каже до батька:

– Пішов би ти, старий, навідавсь до дитини. Я щось нездужаю, а тобі й байдуже: віддали дитину в чужий двір, бог знає, як-то вона там привикає.

Старий каже:

– Може, й справді!

Убравшись, потяг помаленьку. А було то на другім селі. Приходить батько, застає, що дочка варить обідати сама. Звичайно, зраділа йому, привітала, попросила сідати, а сама знов до роботи. Та так з тими горшками й рогачами порядкує, що батькові аж дивно.

От він і питає:

– А що тобі, доню, чи добре діється?

– Добре, таточку.

– А що ж це – ти вже вмієш варити обідати?

– Умію, таточку. У нас,– додає дочка,– хто не робить, той і не їсть.

– Ну, дитино моя, у всякого хазяїна свій порядок,– відповідає батько,– то ти, може, моя доню, й голодом мерла, поки привчилась до роботи?

– Ні, тату; не нагально вчать, так усе помаленьку.

– Ну, добре, моя дитино.

Свекор бачив, як прийшов сват, але перечасував, нехай трошки з дочкою побалакає. Батько виглянув у віконце, побачив свата, взяв на лаві свиточку, що хлопці задрипали і вже висохла, та й виминає грязь сидячи. Увіходить хазяїн, привітались по-братерськи, посідали – гість знову за свитку та все-таки виминає й струшує, а хазяїн:

– Що то ви, свате, робите? Покиньте!

– Еге, свате, добре кажете, та коли я сьогодні ще не обідав.

– А так, так, свате, це в мене давній порядок, і, хвалити бога, мені добре з ним.

– Авжеж, свате, у всякого хазяїна свій порядок, а як він добрий, то нащо ж я мав би його псувати?