Вовк і олень - чукотська казка

Паслася олениха з оленятком. Напав на неї вовк:

– Оддай мені твого сина, або я тебе з’їм.

– Краще мене з’їж, а вим’я моєму оленяткові зостав.

З’їв вовк олениху, а вим’я оленяткові кинув. Ссе молоко оленятко і росте не по днях, а по годинах. Назавтра приходить до нього вовк та й каже:

– Коли тебе можна буде з’їсти?

– Через рік приходь,– відповідає оленятко,– я виросту, а зараз який з мене, малого, наїдок.

Прибігає вовк через рік, бачить – в оленяти ріжки й копитця, як шило, гострі. Запитує вовк:

– Коли тебе можна з’їсти?

– Через рік приходь, я буду жирний, отоді всмак попоїси.

– Добре,– сказав вовк і пішов.

Молоде оленя не хотіло жиріти. Вирішило стати дужим і спритним. Усе по сопках гасало, через гори, яри і річки стрибало.

Приходить вовк через рік, запитує:

– Коли тебе можна з’їсти?

– Приходь через рік, я ще підросту, жирний стану.

Оглянув вовк оленя та й каже:

– Ти по горах менше бігай, бо ніколи жирним не станеш.

– Я не бігаю, сиджу і вим’я ссу,– відповіло оленя.

– Добре, –сердито сказав вовк і пішов.

Прибігає вовк наступного року. А оленя тоненьке, худеньке, з гострими рогами й великими копитами.

– Коли тебе можна з’їсти?

– Давай сьогодні,– відповів олень.

– Лягай! – звелів вовк.

– Поклади,– сказав олень.

Підійшов вовк до оленя, зуби вищирив, завив од люті.

– Ах ти невдячний! – заревів і стрибнув на оленя.

Підняв олень вовка на роги, перекинув через себе і на

землю жбурнув. Сам по тундрі помчав, а вовк за ним. Бігли вони, бігли, аж ось трапився на дорозі великий яр. Олень через нього легко перестрибнув, а вовк з розгону гепнувся на дно яру, вдарився об гостре каміння і поламав собі ребра.

– Покличу вовків, хай пометаться за мене! – завив вовк.

Зібралися вовки з усієї тундри – помститися оленеві.

І олені йдуть з усіх усюд брата свого захищати. І горностай прийшов за оленя битися. Прийшли євражки, прийшли мишки, песці, росомахи, зайці.

А боротися за вовка прийшли білий ведмідь, бурий ведмідь, гірські барани, лисиці. Запропонували вовки вирішити бій змаганням: хай олень і гірський баран добіжать до половини землі.

Біжить гірський баран поперед оленя. Вовки радіють, кричать:

– Добре, добре!

Близько вже й місце, до якого треба добігти. Зібрався олень з силою, як стрибне, випередив барана, перший прибіг.

– Неправильно, неправильно! – кричать вовки.

Тоді побігли наввипередки білий ведмідь з білим зайцем. Узяв ведмідь зайця за лапку і помчали. Почав ведмідь приставати. Відтак заєць узяв його за лапу й потягнув далі. >

– Неправильно, неправильно! – знову закричали вовки.

Побіг бурий ведмідь з мишкою. Біжить ведмідь, провалюється в пухкий мох. Миша ззаду слідами ведмедя поспішає. Якось ведмідь провалився глибоко. А мишка в нірку забігла та й просиділа там цілий день, тільки назавтра прийшла. Так і не дійшли згоди, хто ж переміг.

Тоді вовки запропонували битися.

Спершу вийшли білий ведмідь з горностаєм. Ведмідь червону пащу роззявив, голову набичив. Хотів одразу проковтнути горностая. А горностай стриб ведмедеві в рота та й пороздирав усе там. Упав ведмідь і здох, а горностай вискочив з його пащі й кричить:

– Бач, який я сильний! Хто ще хоче зі мною битися?

Не витримала лисиця, кинулася на горностая, а він через неї стриб і ззаду опинився. Лисиця ще кинулась на горностая, а він знову через неї перестрибнув і ззаду стоїть. Тоді лисиця сказала горностаєві:

– А тепер ти нападай, а я захищатимусь!

Лисиця й не доказала, як горностай її за носа вкусив.

– Ой-ой! – залементувала лисиця.– Хто ж це мені голками носа коле? – Оглянулася – нікого немає, подивилася праворуч, подивилася ліворуч – нікого.

– Де ж мій ворог?

А горностай у лисиці під черевом сидить, ще й усміхається.

Вийшов здоровенний вовцюган з оленем битися. Кинувся на оленя спереду – наткнувся на роги, кинувся збоку – знову роги. Як не кидався вовк на оленя, скрізь гострі роги. Так і не зміг перемогти оленя.

Кінчилося тим, що вовки розбіглися по тундрі, а олень пішов собі з чередою.