Здібний учень - фінська казка

У сиву давнину серед темного пралісу у злиденній хатині бідувала родина: батько, мати й син. Хлопчик був слабкий здоров’ям, проте здібний до науки: самотужки навчився читати. Коли синові сповнилося п’ятнадцять літ, батько сказав йому:

– Ти й сам бачиш, яке жалюгідне наше життя. І тобі нічого на щось путяще сподіватися, якщо залишишся у цих нетрях, де завжди вогко й зимно. Ось чому я раджу тобі йти у світ широкий шукати щастя й достатку.

Хлопець розрюмсався, але погодився з батьком, наступного ранку полишив рідну домівку й вирушив через ліс до села. Обіч стежки росло чимало чорниць, він став їсти ягоди й непомітно заблукав у гущавині.

Сонечко вже стояло на вечірньому прузі, і хлопець боявся зостатись у нічному лісі. І що ретельніше він шукав стежку, то далі заходив од неї.

Раптом підліток завмер на місці: до нього наближався випещений пан у чорному суконному сурдуті зі срібними ґудзиками.

– Добридень, хлопче,– мовив незнайомець і зупинився.– Ти з’явився переді мною, як на запрошення. Я саме хотів іти до села шукати собі наймита. Чи не хотів би ти служити в мене?

– Охоче,– відповів хлопець,– але боюся, для наймита я надто слабосилий.

– Та нічого,– втішив пан.– Ти в мене змужнієш і подужчаєш. До того ж робота легка й проста. Можна навіть сказати, що я беру тебе учнем.

Хлопчина погодився і потайки радів, як йому поталанило першого ж дня. Він пішов з новим господарем, хоч трохи потерпав, чи все складеться так просто.

Невдовзі вони досягли галяви і перед здивованим хлопцем серед струнких сосон постав розкішний палац із вежами.

Підліток чекав, що слуги у яскравому вбранні кинуться назустріч власникові палацу, але й на подвір’ї, і в хоромах не було ні душі. Тільки у пишному передпокої, м’яко ступаючи, господаря вийшов стрічати кіт – чорний, величезний, мов рись, хвоста тримав сторчма, а очі палали смарагдово.

– Ходи-но сюди, покажу тобі роботу,– запросив пан і повів хлопця на кухню. На вогні кипів, булькаючи, величезний мідний казан.– Нічого іншого,– вів далі господар,– тобі робити не треба, а тільки пильнувати, щоб ні вдень ні вночі під казаном не згасав вогонь. І затям – не смій одкривати покришку на казані й піддивлятися, що в ньому вариться. Якщо ретельно сповнятимеш свої обов’язки, отримаєш хорошу платню – сто срібних монет за рік.

Хлопчина пообіцяв робити все як слід, щоправда, здивувався, що за таку просту роботу вельми дорого платять. Адже він знав, що за сто срібних монет можна було купити досить гарну хату.

– А зараз я піду в своїх справах,– кинув пан.– Якщо, бува, заснеш, тебе розбудить кіт.

Молодий наймит сів перед піччю на ослінчик, підкладав під казан дрова й пильнував, щоб увесь час палахкотіло полум’я. Як тільки його збороли дрімливиці – голова опустилася на груди, очі заплющилися,– звідкілясь вистрибнув чорний кіт і впився гострющими пазурами в литку. Хлопець, здригнувшись, прокинувся.

– Я поїду на ярмарок,– одного дня сказав пан.– А ти пильнуй вогню, аби не згас, і дивись мені, не швендяй покоями.

Та тільки хлопець почув, як брязнула брама, він підхопився з ослінчика й пішов роздивлятися палац. Ось завітав і до господаревих хоромів – це була справжня чаклунська й чортівська майстерня. На столі лежала чорна книга – на чорних аркушах біліли літери. Юний наймит здогадався, що в цій книзі криються знання й могуть господаря.

Він почав уважно читати книгу, бо хотів же бути заможним і дужим, як власник оцього палацу.

Та невдовзі до господаревої робітні забіг чорний кіт, вчепився кігтями хлопцеві в литку і пронявкотів:

– Підтримуй вогонь, підтримуй вогонь, а то згасне, а то ще згасне!

Хлопцеві не лишилося нічого іншого, як піти за котом. Але чорну книгу він

міцно затиснув під пахвою, бо хотів завчити її напам’ять.

А прийшовши на кухню, вирішив: «Та пропади пропадом це вогнище, не буду я пильнувати його чортові, хоч би й тисячу золотих монет отримав!»

Він хлюпнув під казан кухоль води, і вогонь, зашипівши, згас. А чорний кіт через це страшенно розлютився. Він випустив загнуті пазурі, шерсть на спині настовбурчилась, ніби плавці в окуня, й стрибонув на хлопця. Той побачив, що непереливки, й скочив на стіл, котище – слідом. Наймит уже подумав, що настала його остання година.

Та раптом покришка на казані піднялася і почувся дівочий голос:

– Бери дровиняку й гати проклятущого кота-чаклуна, аж доки сконає!

Хлопчина стрибнув зі столу, схопив поліно і забив кота на смерть.

І тоді сталося диво дивне. Покришка, заторохтівши, покотилася на колошники, і з казана підвелася чарівна принцеса.

Юний наймит був такий ошелешений, що не міг вимовити й слова. Трохи оговтавшись, запитав:

– Що це? Як чарівна юнка потрапила до казана і як у твоєму тілі ще жевріє душа? А я ще й підкидав дрівець під казан!

Принцеса відповіла:

– Чорний чаклун, господар цього палацу, три роки тому прибув мене сватати, проте я дала йому відкоша. Розлютившись, він викрав мене з батьківської домівки, привіз сюди і став на повільному вогні варити мене в казані.

– А як же ти витримала такий пекельний жар? У ньому ж будь-хто вмить загине! – вигукнув хлопець.

– Витримала, бо весь наш рід знаменитий стійкістю,– розсміялася королівна й повела далі: – А зараз мусимо якнайшвидше зникнути, бо щомиті сюди може повернутися чаклун. І коли застане нас удвох, то дасть такої пари, що буде не до жартів!

За хвилю вони полишили порожній палац. Хлопець прихопив чорну книжку і читав з неї такий розділ, щоб чаклун не міг здогадатися, в якому напрямку рушили втікачі.

Вони йшли довго, і принцеса, зрештою, завела мову про те, що їй треба виходити заміж і вона залюбки стала б дружиною хлопця, який порятував її з чаклунського казана.

Почувши це, юнак здивовано мовив:

– Тебе, люба королівно, порятував би з чаклунського вогнища хто завгодно. Та, на жаль, я мушу полишити тебе й відвідати своїх батьків, які живуть у великих нестатках у лісовій хижці.

Принцеса засмутилася, що має розлучитися з коханим. Вона зняла з пальця обручку, переломила її, залишила одну половинку собі, а другу простягнула юнакові:

– Нехай ця половинка обручки буде знаком того, що ми заприсягли кохати одне одного. Час усе владнає, і, коли схочеш, розшукаєш мене.

Вони розійшлися. Принцеса попрямувала до королівського палацу, а хлопець подався до рідної домівки в лісові нетрі.

– Ну, чи знайшов щастя на білому світі? – запитав батько, побачивши сина.

– Незабаром буду могутнім, може, навіть королівську корону матиму,– похвалився син.

– Отакої! – розсердилася мати.– Хоч би став заможним чоловіком!

Та хлопець мов і не чув материних докорів, а запитав у батька:

– Чи є в стайні стара вуздечка? Візьми її, і давай майнемо на ярмарок.

– Що там такій бідоті, як ми, робити? – відповів батько.

Одначе син був сповнений запалу. Він приніс зі стайні вуздечку й умовив батька вирушити на ярмарок.

Коли завиднівся ярмарковий майдан, син сказав батькові, що він був у науці в чаклуна.

– Зараз я обернуся в чудового коня. Накинь на мене вуздечку й продай на ярмарку за сто срібняків. Але запам’ятай: коли сторгуєшся, зніми вуздечку й забери собі. Коли цього не зробиш, будуть мені непереливки.

Хлопець пробубонів чаклунські слова, які вивчив по чорній книзі, й став струнким, сірим у яблуках жеребцем.

Батько загнуздав коня і повів на ярмарок, де торг був у повному розпалі.

– Оце так кінь! – дивувались ярмарчани.– Навряд чи в королівській стайні є такий чудовий огир!

Пан у чорному суконному сурдуті на срібних гудзиках підійшов оглянути коня і запитав про ціну.

– Сто срібняків,– одповів старий.

Пан, який і був отим чаклуном порожнього палацу, вийняв товсту калитку й став лічити гроші, а старий тим часом зняв із коня вуздечку.

Батько отримав гроші, а пан, тримаючи коня за гриву, повів його з ярмарку. Але що це – посеред вулиці кінь вирвався з рук покупця і зник, наче примара.

Хлопець догнав на лісовій дорозі свого батька, і вони поволеньки пішли додому.

І небавом на ярмарковому майдані ставав дибки чорний, із шовковим полиском кінь з білими пасмугами вище колін. Старий продав скакуна тому самому панові, який купував і попереднього разу.

Огир знову втік. А третього разу син обернувся на чудового буланого з вогненно-рудою гривою.

Покупцем був той самий пан у суконному сурдуті, грошам якого не було кінця-краю. А коли торг відбувся і старий почав знімати вуздечку, багатій сказав:

– Дай мені її на додачу.

– Навіщо панові така старезна вуздечка? – запитав батько.

– Даю тобі за неї стільки ж, як і за коня,– сто срібняків,– одповів чаклун.

Старий вагався, бо пам’ятав синову засторогу, але гроші спокушали, жадоба взяла гору, і продав-таки вуздечку за купу срібла.

Тепер кінь не міг вирватися з рук і обернутися людиною. Чаклун привів жеребця на заїжджий двір, осідлав його, стрибонув на спину і помчав до свого палацу.

Одначе дорога взялася ожеледдю, а кінь був непідкований. Тож спотикався і навіть декілька разів падав.

Край шляху стояла кузня, де видзвонювали молотами ковалі.

– Нарешті цьому ковзанню кінець,– сказав чаклун і прив’язав повід до конов’язі.

Він зайшов до кузні й спитав, хто б міг підкувати жеребця.

– Завжди майстер це робить сам,– одповіли підручні.

– А де він? – не терпілося чаклунові.

– Він удома п’є каву,– відповіли помічники.

Купець-чаклун пішов по майстра додому, а підручні гурточком зачудовано роздивлялися буланого гриваня – такого їм ще не доводилось бачити.

Та подиву їхньому не було меж, коли кінь заговорив по-людському.

– Любі ковальчуки, попустіть бодай трохи на мені вуздечку,– заблагав він.

– Треба допомогти Божій тварині,– сказав найстарший підмайстер і попустив вуздечку.

Огир труснув головою, обернувся вороною і злинув у піднебесся.

Тієї ж миті відчинилися двері ковалевої хати, вийшов чаклун, зиркнув на небо і побачив свого коня, що летів у подобі ворони. Чаклун обернувся чорним круком і майнув навздогін.

Ворона щосили летіла до королівського палацу, де жила його майбутня дружина.

Принцеса стояла біля розчиненого вікна, дивилася на дорогу й думала, де це зараз її жених. Вона побачила ворону й крука, які наближалися до замку. Над садом вони почали битися, та ворона явно поступалася.

Пташині ледве стачило сил влетіти у відкрите вікно принцесиної світлиці. Хотів туди проникнути й крук, але дівчина щільно зачинила вікно, і крук лишився надворі.

Король почув гамір і поспішив до покоїв доньки дізнатися, що сталось. Вона розповіла, що сюди, шукаючи порятунку, залетіла ворона. Вони обнишпорили всі закутки, проте пташини не знайшли ніде.

– Чи моє єдине дитя після того, як побувало в чаклунському казані, трохи несповна розуму? – пробурмотів король і пішов геть.

А ворона обернулася мурахою і причаїлася в запічку.

Вночі, коли принцеса заснула, мураха перетворилася на юнака. І дівчина, прокинувшись, побачила чоловічу постать біля своєї постелі й пронизливо скрикнула.

Почув це король і подумав, що до замку проникли грабіжники. Схопивши меч, він кинувся на допомогу.

Запалили лампу, обдивилися кожен закуток світлиці, але ніде нікого не було.

Король розгнівався, що його даремно розбуркали серед ночі, й почав сварити доньку:

– Де ти навчилася вигадувати казна-що? Вдень говорила, що тут ворона, а тепер тобі привиділася чоловіча постать. Тут, крім нас, немає жодної душі. Ти мене нажахала так, що серце мало не вискакує з грудей.

Король пішов до своїх покоїв, а хлопець, який, доки шукали, став невидимкою, знову з’явився перед ліжком принцеси.

У світлиці панував морок, і дівчина не впізнала коханого, проте здійняти ґвалт не відважилася, а лише запитала:

– Я той, хто варив тебе у казані.

– Коли ти мій жених, віддай половину обручки, яку дала тобі, коли прощалися,– попрохала принцеса.

Юнак простягнув дівчині половину обручки. Вона стулила її зі своєю і нарешті повірила, що цей хлопець – її суджений.

Він сів край ліжка й розповів, як тричі обвів навколо пальця чаклуна на ярмарку, де продавали коней. Повідав і про те, як довелося щодуху втікати від крука, і по хвилі сказав:

– Завтра мені доведеться помірятись силою з чаклуном, але, на щастя, це востаннє.

– Звідкіля тобі це відомо? – поцікавилася королівна.

– Я так ретельно читав чорну книгу, що можу передбачити події,– відповів юнак.– Знай, що завтра твій батько тяжко захворіє. Багато лікарів намагатимуться його вилікувати, одначе хвороба наступатиме. Коли порятунку вже нібито не буде, з’явиться до короля чаклун і вмить вилікує його. На світанку я дам тобі перстень, моя принцесо. Коли лікар-чаклун попрохає того персня як плату, кинь його щосили на підлогу.

Все сталося так, як і передбачив хлопець. Уранці король не зміг підвестися з постелі через смертельну недугу. Дванадцять славетних лікарів з усієї країни зібралися біля хворого й намагалися йому допомогти. Але тому ставало все гірше. Невдовзі до короля прибув чаклун, вбраний як лікар. Він лише приклав руку до розпашілого чола хворого, і той враз одужав.

Король підхопився на ноги і запитав лікаря-чаклуна, яку плату бажає він собі. Чаклун обвів усе довкола поглядом і побачив на пальці принцеси обручку з осяйним каменем.

– Якщо отримаю цей перстень, буду сповна задоволений,– сказав лікар-чаклун.

– Це дешевина, хоч і красива на вигляд,– мовила принцеса.– Мій батько може віддячити набагато щедріше.

Проте чаклун наполягав на своєму і повторив, що не хоче нічого іншого, лише принцесину обручку з блискучим камінцем.

– Віддай моєму рятівникові цей перстень, люба доню, а я подбаю, щоб ти мала нову й коштовнішу прикрасу.

Королівна пам’ятала наказ коханого. Вона зняла перстень з пальця і щосили кинула його на підлогу – аж кресонуло. Обручка перетворилася на горошину. А чаклун-лікар став червоногребінним півнем, який хотів її дзьобнути. Та горошина обернулася рудою лисицею, яка роздерла півня на шматки, лише кілька пір’їн підхопив вітер і поніс у піднебесся.

Так сконав чаклун порожнього замку.

А лисиця обернулася в хвацького юнака, і принцеса, плачучи й сміючись, припала йому до грудей.

Король і вся челядь були вражені побаченою сутичкою хлопця й чаклуна, бо такого не могло й вві сні приснитися.

Та помітивши, як донька повисла на шиї незнайомого юнака, король сердито запитав, що тут, власне, відбувається.

Тоді принцеса розповіла, що то був за лікар і як цей хлопець порятував її з чаклунського казана. Вона похвалила юнака за кмітливість і сказала, що згодна одружитися з ним.

Небавом вони побралися, і колишній бідар з лісової хатини породичався з королем. Хлопець отримав півкоролівства і правив ним велемудро, адже знав усі таїни з чорної книги.