Генерал Фанта-Гіро - італійська казка

Був собі в давнину король. І мав він три дочки. Найстаршу звали Кароліна, середульшу – Ассунтіна. А найменша звалась незвичайно – Фанта-Гіро. Як королівна тільки народилась і розплющила свої карі блискучі оченята, всі аж у долоні сплеснули – така вона була гарнесенька. В цілому королівстві ще ніколи не бачено такої вроди. Тому-то й ім’я їй дали таке, якого доти не мала жодна дівчина у світі,– Фанта-Гіро. А тронів цей король мав не один – аж три: синій, чорний і червоний. На синьому троні король сидів, коли був веселий, на чорному – коли сумував, а на червоному – коли йшлося до війни.

Якось прибігли до нього в тронну залу всі три дочки, щоб сказати батькові: Доброго ранку!», а він сидить на червоному троні.

– Що сталося, тату? –запитали його дочки.

– Сусідній король іде на нас війною, а я хворий і не знаю, що робити. Кого поставити на чолі мого війська? От якби у вас був брат, він оце став би генералом, полководцем.

– Якщо дозволите,– озвалася старша дочка,– я буду генералом. Гадаєте, я не зумію командувати солдатами?

– Е, не жіноча це річ,– зітхнув король.

– А ви все ж таки доручіть мені очолити військо,– сказала Кароліна. Це, зрештою, можна було б,– згодився король.– Але пам’ятай:

тільки-но почнеш у поході базікати про всілякі жіночі дрібнички – ти вже не генерал. Тоді відразу повертайся додому!

Так і зробили. Король наказав своєму вірному зброєносцеві Тоніно сідлати коня й супроводити королівну на війну, а якщо Кароліна хоч обізветься про якийсь жіночий дріб’язок, то негайно везти її назад.

Отож королівна й зброєносець скочили на коней і на чолі війська вирушили назустріч ворогові. Ось уже проїхали чимало й дістались до річки. Берег її поріс очеретом.

– Ох, який чудовий очерет! – вигукнула раптом Кароліна.– Якби це він ріс у нас удома, скільки б можна було наробити веретен!

– Стривайте, королівно,– промовив Тоніно.– 3 наказу короля я змушений відвезти вас додому, бо ви заговорили не як воїн, а як жінка.

І все військо зробило ліворуч кругом, і вони рушили назад.

– Ану ж я поведу військо! – звернулася до короля Ассунтіна.

– Але з тією ж таки умовою, що й Кароліна,– відповів король.

Знову вирушило військо в похід. Цього разу на чолі з Ассунтіною і

вірним зброєносцем короля Тоніно.

Довго-довго вони їхали. Переїхали вже й ту річку. Ассунтіна ні пари з вуст. Та тільки-но дісталися до молодого каштанового гаю, Ассунтіна й каже:

– Які крислаті каштани! Скільки веретен можно було б наробити з їхнього гілля!

– Постривайте, королівно,– наказав Тоніно.– Це вже говорить не генерал, а жінка. Вертаймо додому!

І все військо з усім спорядженням рушило назад.

Король трохи з розуму не спав.

Прибігла тоді до нього найменша дочка – красуня Фанта-Гіро.

– Ні-ні,– сказав король,– ти ще дитя, куди тобі до війська!

– Любий таточку,–мовила дівчина.– Невже ви мене любите менше, ніж моїх старших сестер?

Що мав діяти король? Узяв він та й призначив генералом найменшу свою дочку.

Вона надягла бойові лати, підібгала довгі коси під високий шолом, узяла меч і два пістолі й наказала звати себе генералом Фанта-Гіро.

От вирушили в похід утретє. Зброєносець їхав поруч з королівною. Довго вони мчали мовчки. Переїхали річку в очеретах – Фанта-Гіро мовчить. Минули й каштановий гай – Фанта-Гіро ні пари з вуст. Ось уже й кордон а за ним вороже військо.

Фанта-Гіро й каже до Тоніно:

– Перше, ніж розпочати битву, я хочу переговорити з королем, моїм супротивником.

Королем виявився вродливий юнак. Тільки-но він побачив Фанта-Гіро, йому відразу здалося, що це дівчина, а не генерал. Він запросив її до свого палацу, щоб перед початком битви з’ясувати, з якої причини почалася війна. Коли вони приїхали до палацу, юний король побіг до своєї королеви-матері.

– Люба матінко,– сказав він їй,– я привіз з собою в гості ворожого генерала. Та аби ти його тільки побачила! Його карі очі, його рожеві уста!.. А його ніжний голос!

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,

Який же він стрункий, який він гожий!

Він так на дівчину-красуню схожий!

– А ти поведи його до збройної палати,– порадила королева,- Якщо цей генерал таки дівчина, то зброя його не зацікавить.

Молодий король так і зробив. Але не встиг генерал Фанта-Гіро переступити поріг збройної палати, він аж скрикнув від захоплення. Молодий воїн здіймав із стін мечі, шпаги, торкав їхні вістря пальцем, пробував, чи зручні в них руків’я. Потім перейшов до рушниць і став їх пильно розглядати...

Король знов кинувся до матері.

– Любо матінко, цей генерал поводився, як справжній чоловік. Але що більше я на нього дивлюся, то дужче мені здається, що це дівчина.

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,

Який же він стрункий, який він гожий!

Він так на дівчину-красуню схожий!

– Знаєш що, сину,– сказала королева.– Поведи тепер генерала в сад. Якщо це дівчина, вона зірве троянду та фіалку й приколе їх на груди, а якщо це чоловік, він відламає гілочку жасмину й застромить її за вухо.

Запросив молодий король генерала в сад, а Фанта-Гіро й не глянула на троянди та ніжні фіалки. Зате, коли підійшли до куща жасмину, вона байдуже зірвала гілочку й застромила собі за вухо.

Спантеличений король знов побіг до королеви-матері.

– Любо матінко,– сказав він.– Цей генерал знов повівся як чоловік, але серце моє каже, що це таки дівчина.

Фанта-Гіро, цей генерал ворожий,

Який же він стрункий, який він гожий!

Він так на дівчину-красуню схожий!

Тоді королева зрозуміла, що син її закохався.

– Остання моя тобі порада,– сказала вона.– Запроси генерала на обід і придивися, як він краятиме хліб. Жінка завжди відрізує скибку, притискуючи хлібину до грудей, а чоловік,– тримаючи її в лівій руці.

Коли почався обід, генерал узяв хлібину в ліву руку, а правою відрізав чималу скибку.

По обіді королева сказала синові:

– Сподіваюся, тепер ти вже переконався, що генерал 1– чоловік?

– Ні, матінко,– сказав королевич. І додав:– Ось я сам влаштую йому іспит.

Він підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

– Ви мені так припали до серця, генерале, що я хотів би познайомити вас зі своєю нареченою. Ось ми трохи перепочинемо, а надвечір сядемо на коней і поїдемо до неї в гості.

Почувши це, генерал став ніби сам не свій: спершу поблід, а тоді зашарівся й відповів тремтячим голосом:

– Я... залюбки, ваша величносте. Побачити вашу наречену – це для мене величезна втіха.

Король повів генерала на спочинок. Та коли він за годину-дві прийшов до його покою, генерала там уже не було й близько.

Молодий король негайно скочив на коня й помчав до ворожого королівства.

А тим часом Фанта-Гіро, повернувшися додому, в сльозах обіймала свого батька, який сидів на синьому троні.

– Любий таточку,– промовила вона, вмиваючись слізьми,– я поїхала на війну, а привезла вам мир.

– То чому ж ти так гірко плачеш, моя доню? – спитав батько.

– Бо я там загубила своє серце,– відповіла дівчина й заплакала ще дужче.

Коли враз під вікнами палацу затупотіли коні, а за якусь мить у тронну залу вбіг засапаний молодий король. Він просто підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

– Генерале, прошу вас стати моєю дружиною.

– А ваша наречена? – спитала дівчина.

– Люба Фанта-Гіро, коли я вам говорив про наречену, ви були генералом. А хіба гріх піддурити ворожого генерала? Ніякої нареченої у мене нема, крім вас, якщо ви згодні нею стати.

Королі уклали мир.

Невдовзі справили весілля. А коли старий король помер, то залишив усе своє королівство зятеві, і красуня Фанта-Гіро стала королевою обох держав.