Ай-Толай - алтайська казка

Не вважаю короткою пісню мою,

Але зайве співати не слід солов’ю;

Не вважаю задовгою казку мою,

Але з казки нічого од вас не втаю.

Кланяюсь низько за казку дідам,

Що розказали, все вам передам...

* * *

У білім шатрі без турбот і нужди Жив Ай-Толай, богатир молодий.

Самого у світі б доймала жура,

Коли б не Пий-Коок, красуня-сестра,

Коли б не дружив він, як з названим братом,

З красенем-коником Ак-Кулатом.

Якось в шатрі Ай-Толай сидів

І оленину смажену їв.

Доброго м’яса уволю поївши,

Став він сильніший і веселіший.

– Брате мій любий, – сказала сестра, –

Тобі вже дружину шукати пора.

А щоб наречену собі знайти,

Сорок країв мусиш ти перейти.

За ними в красивім палаці багатім

Живе Сариг-Каан з конем Ак-Саратом.

Є донька у хана – Алтин-Талба,

Досі не чув ти про неї хіба?

Ніде більш красуні такої нема,

Стоїть женихів при палаці юрма

Хто у змаганні усіх переможе,

Той Алтин-Талбу посватати зможе.–

Рвучко з-за столу підвівсь Ай-Толай,

Пий-Коок кольчугу йому подала.

Воїн залізну кольчугу вдягає,

Щільно кольчуга його облягає.

Уже зовсім налаштувався Ай-Толай в дорогу, та раптом бачить: далеко-далеко від його житла, де небо зливається з тайгою, хтось жене великі стада; вершник на чорному коні з нагайкою в руці їде попереду і шмагає нагайкою малого хлопчину, що плачучи біжить поруч з його конем.

– Видно, у когось нікчемні коні,

Якщо за злочинцем немає погоні.

Видно, в хлопчини весь рід загинув,

Раз той злочинець шмагає дитину.

Доки поганця того не здолаю,

Про наречену-красу й не згадаю...

Щоб мені рідного дому не знати!..–

Наче кажан, у повітрі летить,

В синій долині розтанув за мить.

А чорний верхівець на чорнім коні Співа під комис безтурботні пісні. Наче зміюка, нагайка злітає, Бранцю малому пощади немає.

Ай-Толай Ак-Кулата свого підганя, Вдарив – аж вершник упав з коня... І розлютившись, і ставши навпроти, Богатирі заходились боротись.

За пояси учепившись руками,

Ходять по колу, упершись лобами.

Коні змагаються теж між собою – Земля захиталась од їхнього бою. Дев’ять днів і дев’ять ночей Бились вони, не зімкнувши очей.

Кедр у тайзі віковічний упав,

Чорний верхівець упав і не встав,

В дальні світи відлетіла душа.

Ай-Толай до хлопчини уже поспіша.

Хлопчик на ім’я Кюрен-Килиш розповів своєму рятівникові, як чорний вершник, Кара-Салгин, перебив усю його рідню, зайняв батькові стада, а його самого погнав у полон. Ай-Толай заспокоїв малого і одвіз його до себе додому. «Ти будеш мені за молодшого брата»,– сказав він і залишив хлопчика на руках Пий-Коок.

Лишивши сестрицю і юного брата,

Скочив Ай-Толай на Ак-Кулата,

Наче кажан, у повітрі летить,

Був щойно тут – і розтанув за мить.

Скільки Позаду річок і проваль!

Ось і високий гірський перевал.

Вниз подививсь Ай-Толай, у долину –

Гомін людський аж до нього долинув. Сариг-Каанів палац золотий,

Той відбувається, точиться бій...

Сила-силенна зійшлося богатирів до палацу Сариг-Каана на змагання – всім кортіло женитися на його доньці, красуні Алтин-Толбі. Ай-Толай поборов їх усіх, та раптом з’явився міднолиций і одноокий велетень Чес-Алип. Двобій відновився. Стали на герць: Ай-Толай і Чес-Алип,

Грізні погрози, і стогін, і хрип...

Тиждень боролись без перепочинку,

В кожного сила і спритність левина.

Чес-Алип його силою переважає.

Вже не стає Ай-Толаєві сили,

Вже Чес-Алип до землі його хилить...

Хилить і гне, і нерівний кінчається герць:

Ще тільки хвиля – і вже Ай-Толаю кінець...

І доведеться йому розпрощатися з світом.

Раптом в долину вривається вітер.

Клич бойовий аж од гір біловерхих долинув,

Вершник вродливий і юний прискочив в долину. Кинувся в бій він, могутній, стрункий і високий,

І затремтів перед ним Чес-Алип одноокий.

Десять днів вони бились і десять ночей,

Не спочивши на мить, не зімкнувши очей.

Кедр у тайзі віковічний упав,

Впав богатир Чес-Алип – і не встав.

- Хто ти, молодий витязю? – запитав Ай-Толай.

- Твій названий молодший брат, Кюрен-Килиш, – відповідав юнак. І мщно обнялися богатирі.

Ай-Толай до палацу із братом підходить.

Сариг-Каан свою доньку-красуню виводить. Алтин-Талба всього ханства окраса,

Ай-Толаю до серця припала відразу.

Сі да Ай-Толай на коня Ак-Кулата:

– Пора нам додому, мій названий брате!

* * *

Наречену Алтин-Талбу Ай-Толай Перетворив на яйце золоте,

Собі до кишені його поклав,

* * *

Пострічали вони по дорозі двох богатирів. Богатирі гнали перед собою безліч худоби. «Хто ви, богатирі?» – запитав Ай-Толан. І богатирі відповідали, що звуть їх Великий і Малий Кан-Пергени, а стада вони відняли у Алтин-Каана, котрий відмовився сплатити їм данину і був за це ними убитий. «Шістдесят народів несуть нам данину, – сказали Кан-Пергени Ай-Толаю. – Пора б і тобі про це подумати. Через сім днів ми приїдемо до тебе».

Та Аи-Толай тільки засміявся на те і поскакав з братом далі.

Незабаром стріли вони в Синій долині сорок незнайомих богатирів.

– Хто ви й куди? – Ай-Толай їх пита.

– Горе в нас,– кажуть вони,– біда...

Так відповідали богатирі і розповіли, що їдуть вони з даниною до грізних Кан-Пергенів.

* * *

– Нема чого їхати вам до Пергенів, – Мовив богатирям Ай-Толай.– їдьте за мною, до мене, в мій край!

Стали вони за його спиною,

їдуть за ним – як стіна за стіною.

Тиждень скакали вони безупинно,

Врешті прискочили в синю долину,

Сорок коней богатирі розсідлали,

Сорок вогнищ богатирі розіклали.

Пий-Коок Ай-Толая тоді запитала:

Хто оті сорок, вродливі і сильні,

Що нині спинилися в Синій долині?

Розповів Ай-Толай сестрі про свою зустріч з богатирями в дорозі і що через сім днів до нього мають приїхати по данину два брати Пергени. Пий-Коок задумалась. Потім пішла на стійбище сорока богатирів.

Вона поставила на скелю золотий лук, наклала на тятиву стрілу і сказала:

– Богатирі, свої сили з’єднайте,

Лука мойого як слід напинайте.

Хани лиш з’являться в нашій землі –

Волю давайте моїй стрілі! –

Зійшовши з високої скелі, вона

Пішла в Золоту долину одна.

Малий і Великий – два сяйні мечі –

На білім вогні відкувала вночі.

Схилившись над сяєвом їх золотим,

Словом мечі закляла чарівним.

Дзвоном озвалася кована криця,

Й за хмари мечі золоті піднялися.

В цей час над землею здійнявся вітер,

І свист, і виття розляглося над світом,–

Небо ясне загуло, затремтіло –

Стріла Пий-Коок полетіла.

В край Ай-Толая благословенний Великий іде і Малий Пергени.

Спільним зусиллям могутніх рук Богатирі нап’яли її лук...

Пущена стріла вцілила в груди Великому Пергену, та не змогла пронизати його панцир і, здійнявши богатиря з коня, злетіла з ним аж у небо. А Малий Перген з криками й плачем поскакав по Синій долині. Але враз із хмари вилетіло два золотих мечі – і стяли голову Малому Кан-Пергену. А Кюрен-Килиш наче синя птиця Вдалину на коні синьогривому мчиться,

Туди, де стріла Пий-Коок пропала,

Дізнатися – що з Кан-Пергеном Великим стало? Три дні і три ночі минуло, і він повернувся назад:

Сестри Пий-Коок золота стріла Пергена аж в Чорну тайгу занесла.

Та він за тайгу ухопитися зміг

І в землі свої він таки добіг.

Іде Кан-Перген з своїм військом сюди,

Сила велика – чекати біди! –

...На землю упав голубий туман,

В долині з’явився Великий Кан.

– Вороже лютий, нікчемний, виходь, Ай-Толаю! Битися будем! Побачиш, тебе я здолаю! –

Та сонце сховалося враз за туманом,

І грім прогримів над зухвалим ханом.

Упали мечі – і Малий і Великий,

І тіло його безголове поникло,

Повернулись богатирі додому. Алтин-Талба, зустрівши їх, сказала:

За тайгою, за дальнім гірським перевалом,

У славетного Аг-Сагала,

Є дочка на порі, Алтин-Торгу її ім’я,

Розказати про вроду її не зумію словами я.

Ходить Кюрен-Килиш наш смутен і одинок,

Змужнів і Кюрен-Килиш, наш названий брат,

Пару достойну йому підшукати пора.

Муже мій любий, Ай-Толай,

З братом, не гаючись, до Аг-Сагала рушай! Приіхали вони до Аг-Сагала. Сподобались жених і наречена одне одному. Розпочався веселий банкет.

Раптом навстіж розчинилось в палаці вікно,

Золотокрилую птицю впустило воно – Кубази-Куш, райдужну птицю,

Матір пернатих усіх і царицю.

Писано лист Алтин-Толби рукою,

Ще й і з допискою отакою: «Настав, Ай-Толаю, останній строк

Заміж віддати сестру Пий-Коок. Сестра твоя люба уже на порі,

Свататись з’їхались богатирі...»

Поспішили богатирі додому. Приїжджають і бачать – безліч богатирів зібралися у дворі, хочуть розпочати змагання: кому з них пощастить одружитися на красуні сестрі Ай-Толая? І Ай-Толай придумав: зняв з руки сестри перстень, на білій нитці підвісив його на вершині скелі і сказав женихам: Хто поміж вами найспритніший лучник?

Бачите перстень ії угорі?

Хто з вас найпершим у перстень улучить,

Найудатнішим стрільцем виявився богатир Ак-Кобек. Дістав він у жони прекрасну Пий-Коок. Відсвяткували весілля Кюрен із Пий-Коок, і Кюрен-Килиш із Алтин-Торгою поїхали на Килиша і землі його батька. А що ж Ай-Толай?

Зажив Ай-Толай і заможно й спокійно,

На землях його не зчинялися війни,

Сусіди з наскоками не наїжджали,

Близькі племена своїм батьком вважали.

Був Ай-Толай захисник і мудрець.

Тут і казанню моєму кінець.