Солом’яний бичок - українські народні

Були собі дід та баба. І такі вони були бідні, що аж жах. От баба і каже діду:

– Зроби мені, діду, солом’яного бичка й осмоли його смолою.

– Та навіщо тобі той бичок здався?

– Зроби, кажу! Я вже знаю навіщо. Робити нічого. Зробив дід солом’яного бичка й осмолив його смолою.

От, на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла під кущем, пряде кужіль і приказує:

– Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мичку попряду.

Пряла, пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору, біжить ведмідь:

– Ти хто такий?

А бичок і каже:

–Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

– Коли ти смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок мовчить. Тоді ведмідь схопив його за бік і давай смолу віддирати. Віддирав-віддирав, та й зав’яз. Сіпав, сіпав, ні! Затяг того бичка бозна-куди.

От баба прокидається, а бичка й нема:

– Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов.

Коли дивиться, ведмідь у бору бичка тягає.

Вона до діда:

– Діду, діду, бичок наш ведмедя привів, іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, узяв і закинув його в погріб.

От, на другий день, ще ні світ, ні зоря, баба уже набрала кужілю і погнала на толоку бичка пасти.

Сама сіла під кущем, пряде кужіль і приказує:

– Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись-пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Пряла, пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору, вибігає сірий вовк та до бичка:

– Ти хто такий?

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Вовк каже:

– Коли ти смолою засмолений, дай і мені смоли засмолити бік, бо кляті собаки обідрали.

– Бери! – каже бичок.

Вовк відразу за бичка, хотів смолу віддерти. Драв-драв та й застряв, що ніяк уже не відлипне.

Прокидається баба, аж бичка вже й не видно. Вона подумала:

– Мабуть, мій бичок додому побрів.

Коли дивиться, а вовк бичка тягає. Побігла вона діда кликати. Дід і вовчика в погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під кущем та й заснула.

Коли біжить лисичка:

– Ти хто такий?

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

– Коли так, то дай мені смоли прикласти до боку, бо ті кляті хорти трохи шкуру не зняли!

– Бери! – каже бичок.

Схопила лисиця бичка зубами, та й зав’язла. Побачила це баба, і давай діда гукати. Прибіг дід та й кинув у погріб лисичку. А наступного дня й зайчика-побігайчика піймали.

Сів дід над лядою, та давай ніж гострити.

А ведмідь його й питає:

– Діду, навіщо ти ніж гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та зробити собі й бабі кожухи.

– Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю, а я за це багато меду принесу.

– Ну, гляди! – відповів дід.

Взяв і випустив ведмедика. А сам сів і знов ножа гострить.

Вовк його й питає:

– Діду, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

– Ну, гляди! – відповів дід і випустив вовка.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку та й питає:

– Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру здерти та рукавички на зиму пошити.

– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те курей принесу.

– Ну, гляди! – відповів дід і випустив лисичку.

Сидить та ще ножа гострить. Зайчик його й питає:

– Дідусю, а навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплі рукавички пошити.

– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те городини всякої принесу.

Відпустив дід і зайчика.

Аж наступної ночі щось грюкає у двері. Відкриває дід: аж там ведмідь меду приніс. Тільки ліг, знову щось грюкає у двері. Відкриває: вовк цілу отару овець пригнав. Так до ранку і лисичка з зайчиком приходили.

Зажили дід з бабою в достатках, а солом’яний бичок і досі стоїть у них у дворі.