Непомітне золото - Олена Швець-Васіна

– Кузя, Кузя!!! – Лесик вискочив з під’їзду, та його улюблене кошеня Кузя наче крізь землю провалилося.

Двір був порожній. Навіть бабусь на лавчині, в яких можна було спитати куди побігло кошеня, не було. Від безвиході Лесик заплакав.

– Не рюмсай!!! – почув хлопчик за спиною.

Від несподіванки Лесик перестав плакати й озирнувся. На нього дивилась мітла двірника Петра Івановича! Двірника, якому хлопчик часто казав, що скоро його замінить робот.

– Мене Дряпкою звати, – посміхнулась мітла.

– Кузя пропав… – знову захлюпав носом Лесик, – а якщо він побіг на проспект а там машин скільки…

– Знайдем твого малого, – заспокоїла Дряпка, – пішли!

Та Лесик зробив лише кілька кроків, як його ледве не збив з ніг величезний котяра. Десь за гаражами неподалік почулось грізне собаче гарчання.

– Знову ти, Васько, бешкетуєш! – грізно насупила брови мітла, – Я ж тільки двір підмела, а ти он купу торішнього листя порозгрібав та порозкидав повсюди!

– Та собака перший мене зачепив , я й тікав від нього, – винувато опустив очі кіт, зиркаючи десь в небо.

– Ну гаразд… З тобою ще Іванович побалакає!.. Ти малого не бачив на проспекті?

– Ні… – кіт позіхнув, – може, горобчик Цвінька щось бачив.

– Цвінька, Цвінька, де ти там?! – гукнула мітла.

– Він за гаражі дременув… – зацвірінькав дорослий горобець, приземлившись на лавчину.

– А там Рябко хазяйнує!!! – перелякано наїжачивсь кіт.

– Біжим!!! – наказала Дряпка.

Вони добігли до заростів кропиви. Й Лесик перелякано зупинився. Він згадав, як у бабусі в селі його боляче подряпала кропива, наче ошпарила кип’ятком.

– Кося! Кося, де ти там?! – покликала мітла.

– Я тут! – поряд з’явилась Коса. Вона раз-другий крутнулась, й кропива лягла, пропускаючи Дряпку й Лесика далі.

– Допоможіть!!! Рятуйте!!! – Лесик почув голос Кузі десь вгорі.

Хлопчик підняв голову й побачив котика на гаражі. Здоровенний собака став на задні лапи й гавкав, розбризкуючи слину злості. Здавалось, от-от – і він схопить бідненького Кузю за хвостика.

– Не можна так з малими!!! – гаркнула Дряпка.

– Та я тільки хотів допомогти йому злізти! – Рябко сів й приязно махнув хвостом, – мене ж ще малим двірник Іванович колись з цього гаражу зняв…

– А мені лапу вилікував, коли мене дверима придавило… – муркнув Васько.

– Він знайшов мою маму… – додав Цвінька, – Як я з гнізда випав…

– А я з нього сміявсь… – Лесик винувато опустив очі, притискаючи Кузю до грудей. – І з вас… – хлопчик поглянув на Дряпку й Косю, – Казав, що вас потрібно здати до музею… А Ви ж робите наш двір таким чистим!

– Звичайно… – посміхнулась Дряпка, – Ні в одній комп’ютерній грі немає мітли…

– Й коси не знайдеш! – дзенькнула Кося.

– То виходить, ми всі, й Іванович, нікому не потрібні?! – кашлянула Лопата, підійшовши до гурту.

– Ні!!! – гаряче заперечив Лесик, відчуваючи ласкаве муркотіння свого маленького друга Кузі, – Як би не ви…

– Робота замість мене вже змайстрував?

Хлопчик обернувся. Двірник Петро Іванович стояв поряд й посміхався у вуса.

– Двірники незамінні! – посміхнувся й собі Лесик. – Не все те золото, що сяє…