Кобиляча голова - українські народні
Був собі дід та баба. От і в діда дочка, і в баби дочка. От баба пускає їх на досвідки прясти. Дідова ж дочка пряде, а бабина все нічого не робить, а як прийде додому, то ще й обмовить ту.
Ну баба й зненавиділа дідову дочку та й каже до діда:
– Поведи свою дочку, де хоч, там її і дінь, щоб вона в нас дурно хліба не їла!
От дід – нічого робить – і повів.
Веде та й веде, та завів її в ліс – аж там стоїть хатка пуста. Він її у ту хатку й увів.
– Сиди ж ти, дочко, тут, а я піду дровець нарубаю.
Та й пішов. Прив’язав колодочку до віконечка, а сам подався додому. То оце вітер повійне, а колодочка – стук-стук, стук-стук!
А дівчина:
– Це ж мій батечко дрівця рубає!
Сидить вона собі шиє та й не вийде подивитись, що воно стука.
Аж уже стала й ніч.
Коли це – стукотить-гримотить – кобиляча голова біжить.
– Дівко, дівко, одчини!
Вона й одчинила.
– Дівко, дівко, пересади через поріг!
Вона й пересадила.
– Дівко, дівко, дай вечерять!
Вона й вечерять дала.
– Дівко, дівко, постели!
Вона й послала.
– Дівко, дівко, – просить, – положи мене спать!
Вона й поклала.
– Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь!
Вона й заглянула, а там – і лавки, і двори, і будинки великі, і всяка всячина.
От як виглянула в праве вухо – й така стала гарна!
Згодом вийшла вона заміж за такого хорошого парубка, і живуть собі гарно.
Діждали свята, вона й каже до свого чоловіка:
– Поїдьмо та й поїдьмо до мого батька в гості.
– То й поїдьмо, – каже чоловік.
Поїхали.
От як приїхали, а мачуха аж перелякалась, як побачила, що вона така стала, та й каже дідові:
– Поведи та й поведи й мою дочку, куди свою водив!
Він узяв та й повів.
Веде та й веде – коли ліс, а в лісі пуста хатка стоїть. Він узяв та туди її й завів:
– Отут тобі, дочко, жить!
Та й пішов собі.
А вона досиділа аж до вечора, коли це – стукотить-грюкотить – кобиляча голова біжить.
– Дівко, дівко, одчини!
А вона:
– Не велика пані, сама одчиниш.
Вона й одчинила.
– Дівко, дівко, пересади через поріг.
Не велика пані, сама перелізеш.
Вона й перелізла.
– Дівко, дівко, дай вечерять.
– Не велика пані, й сама візьмеш!
Вона й повечеряла.
– Дівко, дівко, постели спать.
– Не велика пані, й сама постелиш.
Вона й послала.
– Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь.
Вона й заглянула. А там – один ліс, та такий густий та темний – оком не проглянеш. Тут де не взявся вовк, ухопив її та й поніс не знать куди.
От, а в діда була собачка маленька. То оце вона лежить на призьбі та:
– Дзяв-дзяв! Дідова дочка – як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!
То баба:
– А, капосна собака, як дражниться!
Та й піде й прожене собачку з призьби і поб’є.
То баба в хату, а собачка знову на призьбу та:
– Дзяв-дзяв! Дідова дочка – як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть.
От баба і каже дідові:
– Йди, діду, довідайся, щб воно за знак, що твоя дочка приїздила в гості, а моєї й слуху не чуть.
Дід і пішов довідаться.
Коли приходить він туди – аж тільки хатка пуста у лісі стоїть.
== Читать на русском языке ==