Агент 019 - Олег Шелепало

Від самого ранку йшов дощ. Батьки ще вчора поїхали в село, друзі, чомусь не заходили, а різні ігри вже так набридли, що далі нікуди. Тож сидячи на підлозі, Едик другу годину складав з конструктора корабель і другу годину в нього нічого не виходило. Врешті покинув це заняття і пішов на кухню. Хотів налити собі компоту, але банка з вишнями вирвалася з рук і розлетілася на друзки.

Настрій упав остаточно. Та саме в цей час задзвонив телефон:

– Це учень третього класу Едик Величко? – почув у трубці.

– Так, – відповів хлопчик.

– Працює дистанційний індикатор настрою, – продовжував голос. – У твоїй квартирі зареєстровано критичні величини: десять балів нудьги і вісім одиниць невезіння. Чекай нашого агента...

Едик ошелешено подивився на телефон, потім сів на диван і спробував зосередитись.

В цей час у коридорі пролунав дзвінок, і він поспішив до дверей. А за порогом побачив усміхненого хлопця років дев’яти.

– Мене звуть Костиком, – представився той, – прибув за терміновим викликом.

– Але я нікого не викликав, – здивувався Едик.

– Це не має значення. Дозволиш увійти? – і не чекаючи згоди, переступив поріг.

Збитий з пантелику несподіваним вторгненням, Едик лише кліпав очима.

– О, я вже знаю, що ми будемо робити, – ще в коридорі мовив хлопець. – Приберемо в квартирі. Згода?

Едикові не хотілося що – небудь робити, але Костик вже закотив рукави, і відмовлятися було пізно. За якийсь час пілога, меблі і навіть посуд блищали, немов новенькі.

– Тепер можна й погуляти, – задоволено потер руки гість.

– Але ж там дощ.

– Хіба це дощ? Легенька мряка.

Едик тепер уже легше піддавався настроєві нового товариша і рушив за ним у двір.

– Вперед! – весело вигукнув Костик, підставляючи обличчя дощеві.

– Куди? – запитав Едик.

– На вокзал, – хитро посміхнувся Костик, – зустрічати твоїх батьків.

Підозірливо зиркаючи на товариша, Едик швидко крокував поруч. Та, врешті, не втримався.

– Звідки ти так багато про мене знаєш?

– Ми все знаємо.

– Ми?!

– Авжеж. Ми – це служба доброго настрою... Наші індикатори приймають хвилі радості і суму з усього міста. А потім підключаємось до роботи ми, агенти... Це так цікаво. Та й у самого все ліпше виходить, коли іншим допомагаєш. Я агент 018, і працюю зовсім недавно.

– Але...

– Хочеш спитати, як я дізнався про батьків? Дуже просто, у тебе на календарі записано. Мабуть для пам’яті.

– А я б так зумів? – несподівано вихопилося у Едика.

– Звичайно.

– Але як вас знайти?

– Ми самі тебе розшукаємо. – Запевнив Костик. – А тепер зайди в магазин і купи квітів...

Хвилин за десять по тому хлопчики прийшли на вокзал.

– Мамо, тату! – кинувся до батьків Едик. – А ми вас зустрічати прийшли.

– Спасибі, хлопчику. – пригорнула його до себе мама. – Ти сьогодні такий уважний. Тільки хто це – ми?

– Ми з Костиком. – Едик озирнувся, але Костика ніде не було. – Він же щойно... Ми разом...

Удома батькам знову довелося дивуватися.

– Ти справжній лицар, Едику, – похвалив тато. – Так гарно прибрав. Допоміг мамі.

Але той ніяково опустив голову, пішов у свою кімнату і знову взявся за так і не складений корабель.

Ще не встиг закінчити його, як у відхилену кватирку влетів паперовий літачок. Едик підняв його.

Еге, тут же щось написано!

“Довідка. – почав читати хлопчик. – Дана учневі третього класу Величкові Едику в тому, що він зарахований до Служби доброго настрою агентом 019”.

Тепер Едик вже не сумнівався в своїх силах. Відчував, що зможе виконати будь – яке завдання Служби.

Ось тільки б дочекатися першого виклику...