Мишача нірка - японська казка

Жили колись старий зі старою. Були вони дуже добрі. Любили їх діти, птахи і звірі лісові.

От якось пішов старий по хмиз. Дала йому стара у дорогу рисовий колобок.

Прив'язав старий вузлик із колобком до паска і пішов стежкою у гори.

Раптом впав колобок, покотився униз по стежці. Біжить старий, намагається наздогнати колобка.

А колобок закотився у мишачу нірки. Засумував старий, що ж тепер робити?

Аж дивиться – виповзла з нірки мишка й каже:

– Дякую тобі за колобок! Пішли до нас, будеш гостем на мишачому весіллі.

– Як же мені пролізти до нірки? – дивується старий.

– Не бійся, заплющ очі, тримайся за мій хвіст та повзи за мною.

Повзе старий мишачими ходами, за мишачій хвіст тримається.

Нарешті мишка дозволила йому розплющити очі. Дивиться старий – а перед ним гарненький будиночок стоїть.

Біля будиночку миші тісто місять, до весілля готуються.

Вийшла з будиночка мишка-наречена, запросила старого до хати.

Гарно в будиночку, на столі усякі наїдки, а посередині, на золотій таці – рисовий колобок лежить.

Миші старого пригощають, музики грають, у барабани б'ють, пісні співають та танцюють.

Скінчилося весілля. Настав час прощатися. Подарували миші старому дорогі подарунки.

Вивели старого з нірки.

– Прощавай, дідуню! Приходь до нас ще!

Повернувся старий додому, розказав про те, що з ним сталося, усе село його слухало, дивувалося.

А одна жадібна сусідка й каже своєму чоловікові:

– Піди знайди ту нірку та принеси побільше дорогих подарунків!

Зібрала вона його в дорогу, спекла колобок.

Кинув жадібний дід колобок з гори, котиться колобок, а той його ціпком підганяє:

– Ану, шукай мишачу нірку!

Закотився колобок до нірки. Вискочила з неї мишка:

– Дякую дідуню, за колобок, заходь до нас у гості!

Ухопився дід за мишачій хвіст, повзе по норі.

От і прийшли. Бачить жадібний дід – стоїть гарненький будиночок, біля будиночка миші до свята готуються.

А в хаті вже стіл накритий, миші пісні співають та танцюють.

– Годі танцювати, давайте мені подарунки! – гримнув жадібний дід.

– Рано ще, повеселися з нами! – відповідають йому миші.

А дід собі міркує: "Ану, удам я із себе кота, усе добро мишаче собі зберу!"

Та як закричить страшним голосом:

– Мняу! Мняу!

Кинулися миші з переляку бігти хто куди.

Як раптом стало темно. Злякався жадібний дід, став землю навколо себе руками рити.

У цей час йшла полем жадібна баба, бачить – земля на грядці горбком піднялася.

Стала вона той горбок копати.

Та й відкопала свого чоловіка.

З того часу перестали вони заздрити чужому щастю.