І на силу знайдеться сила - сербська казка

В одному селі жив собі нарубок та був такий сильний, що ото як вранці кине свою важку, залізом ковану палицю вгору, то вона аж увечері на землю впаде. А що не знав ніякого ремесла, то худобу пас. І перед усіма вихвалявся, що його, мовляв, ніхто не подужає і він нікого не боїться.

Аж якось, отак загордившись, він запитав у матері:

– Скажи мені, люба матусю: хіба є ще хтось на білому світі сильніший за мене? Ти ж бачиш, як я легко шпурляю вгору важку, залізом ковану палицю. Можу й дерева з корінням виривати...

А мати всміхнулася та й каже йому:

– Е, мій синку, ніколи не хвалися силою, бо в світі знайдуться люди, що й тебе за пояс заткнуть.

– Не може бути! – розсердився син. і вирішив податися світом, щоб перевірити, чи справді-таки хтось зможе побороти його.

Довго йшов ї дійшов до річки широкої та повноводої. Ступив у воду – глибоко, убрід не перейде. Коли бачить: на тому боці якісь люди метушаться, зерно перелопачують. Він і гукнув до них, щоб вони показали, де тут міст чи якась інша переправа.

Один чоловік з лопатою в руці підійшов до берега довідатися, що він хоче.

– Перейти через річку мені треба,– відповів наш силач.

Коли той чоловік почув таке, то простяг йому лопату, яка аж до другого берега сягнула, та й каже:

– Сідай, перенесу!

Сів той силач на лопату, й чоловік переніс його на свій берег. Коли парубок підійшов до гурту людей, що перевіювали збіжжя на току, то побачив, що старий чоловік затис пальцем одну ніздрю й дме, а четверо молодих підкидають лопатами зерно. Здивувався силач та й питає їх, чому старий на обидві ніздрі не дме. А йому відповіли, що якби старий подув на обидві ніздрі, то вітер поніс би не тільки зерно разом з половою, а й їх усіх.

Побачив силач, що потрапив поміж силачів, і захотів помірятися з ними силою. Та й розповів їм, чого він ото в світ подався. А один старий сліпий чоловік як почув таке, то й каже йому:

– А дай-но, хлопче, руку, попробую, який ти дужий.

Та люди, що працювали на току, порадили йому замість руки подати старому залізний держак лопати. Парубок так і зробив. Старий як натиснув пальцем на залізо, то аж ямку в ньому видавив.

– Еге,– каже старий,– нівроку, є сила в тебе. Так ось тут щойно один розбійник забрав у старого, який віє зерно, дочку, а в цих людей сестру. Зроби добре діло – відбери її назад.

Зрадів парубок, що нарешті трапилася нагода показати, на що він здатний, і швидше кинувся навздогінці за розбійником. Догнав його аж коло потоку: дівчина сиділа край води, а розбійник, поклавши голову їй на коліна, спав. Прибіг силач і відразу розбійника кулаком у бік: віддавай, мовляв, дівчину. Прокинувся розбійник, думав спочатку, що то дівчина ненавмисне пальцем торкнула його, аж дивиться: це якась проява до нього сікається. Як схопиться він та за сміливцем, а той утікати.

Аж тут і розбійник прибіг, заступив здоровилові дорогу й до нього: мовляв, де той чоловік, який щойно тікав.

– Та який чоловік? Я нікого не бачив.

– Е, ні, бачив.

Слово за слово та й завелися. Розбійник став погрожувати здоровилові: не таких, мовляв, ще бачив. Тоді здоровило щиглем стукнув розбійника, і той покотився по землі – не стало й видно його.

Здоровило далі потяг вози, а про силача, якого за пояс заткнув, і байдуже йому. Увечері здоровило притомився й хотів сісти, аж тут силач:

– Ой, чоловіче, обережно, не роздави мене.

Здоровило дістав нашого силача з-за пояса і поставив на землю. Парубок сяк-так подякував своєму рятівникові і скоріше, засоромлений, подався додому. З того часу він уже ніколи більше не хвалився своєю силою.