Хто найсильніший, або Братики Кіндратики - Народні

Цю сонячну лісову галявину здавна облюбували джмелі. Бо з ранньої весни до пізньої осені тут буйно квітували різноманітні квіти, які давали джмелям удосталь поживи,– і смачний духмяний пилок, і солодкий сік-нектар. Було чим поласувати щодня, було що заготувати на зиму.

– Ну й трудівники ці джмелі! – казала своїм дітям білка Красулька, яка жила в дуплі на старій сосні. – Тільки сонце встане, вони вже літають від квітки до квітки.

– Нумо й ми горішки та гриби збирати, до комори носити!

Звісно, джмелі не лише трудилися, а й спочивали після роботи, розважалися. А заводіями в них були два веселі джмелики, яких звали братиками Кіндратиками.

Вранці Кіндратики прокидалися найпершими й сурмили в срібні сурмочки.

– Годі спати, годі спати, на зарядку поспішай! – промовляли сурмочки.

І навіть найзатятіші сплюхи пробуджувалися і мчали до майданчика посеред галявини. Бадьорі братики Кіндратики проводили зарядку, а потім обливалися з голубих відеречок холодною росою.

– Отак і ви робіть, будете міцні і здорові! – радили малим джмелятам.

І ті також обливалися, хоч і тремтіли на перших порах, дрижаки ковтали.

А яке було видовисько, коли братики Кіндратики влаштовували спортивні змагання! Подивитись на них злітались і сходились чи не всі мешканці галявини – оси й мурашки, сонечка й коники-стрибунці. На змаганнях виступали не тільки молоді, а й старі джмелі. Молодші змагалися у польотах, у стрибках, а старші піднімали гирі, перетягували каната. Переможців нагороджували дзбаночками меду.

Самі братики Кіндратики найбільше любили змагатися на шаблях. Ті шаблі подарував їм старий джміль, батечко Кіндрат.

– Цими шаблями воювали з ворогами ваш прадід і ваш дід,– розповідав він. – А нині нема потреби воювати, на лісовій галявині мир і злагода. Усі ми живемо дружно, ніхто не зазіхає на наші володіння. Та шаблі не повинні ржавіти…

Коли братики Кіндратики змагалися на шаблях, переможцем виходив то один, то інший. Та ніколи вони не сперечалися, хто з них сильніший. Бо навіщо сперечатися рідним братам?..

Одного дня спокій лісової галявини був порушений. Щось тріщало, тупотіло, стугоніло між дерев, а затим на галявину вичвалав величезний розкошланий ведмідь, за ним тупцяв худий гостромордий вовк. Усі мешканці лісової галявини принишкли. А ведмідь звівся навздибці, змахнув лапами і заревів:

– Що б ти мені не сказав, Сіроманцю, а я в цьому лісі найсильніший! І цей ліс – мій, і ця галявина – моя! Ось захочу – новий барліг тут збудую. Наношу бурелому, не барліг, а палац буде!

– Ні, це я – найсильніший! – перечив вовк. – Чи є хто в лісі, щоб мене не боявся? Ось візьму й лігво під он тією сосною влаштую. І всі мені будуть сюди данину носити.

Братики Кіндратики, що мовчки слухали цю суперечку, врешті не витерпіли.

– Що це за хвальки-задаваки такі? – запитали вони батечка.

– Е, з цими зайдами ще наші діди воювали,– мовив старий джміль. – Якщо отабориться тут котрийсь із них, не буде нам життя…

А зайди качалися на галявині, виминали квіти й трави, підводились і знову сперечалися.

– Братику Кіндратику, ти чув, що сказав наш батечко? – спитав один джмелик.

– Чув, братику, чув,– відповів другий.

І вони схопили шаблі й кинулися на зайд.

– Ой-ой! – заревів раптом ведмідь – від того, що ніби вогнем обпекло йому ніс.

– Ой-ой-ой! – заволав, підплигнувши, вовк і вхопився за вухо, по якому щось різонуло.

Ведмідь незугарно перекотився по галявині і впав під старою сосною сам не свій. Без тями оббігши довкола галявини кілька разів, поруч свого суперника бебехнувся вовк.

Першим оговтався ведмідь. Розклепив одне око, бо друге запухло, і, нагледівши вовка, прохрипів:

– Ти живий, сіроманцю?

– Зд-д-дається живий,– простогнав вовк.

– А що воно за напасть була?

– Щось таке чорне і волохате налетіло зненацька…

– Еге ж, ніби велика хмара та ще й з блискавкою. Мені он вухо обпекло. І в голові наче дзвони дзвонять.

І тут вони почули, як хтось тоненько й нестримно сміється. Покрутили туди-сюди важкими головами і врешті помітили на сосні вертляву білку.

– Ну, хто з вас найсильніший? – сміючись, запитала вона.

– А ти чого хочеш? Тобі яке діло? – сердито клацнув зубами вовк і скривився від болю.

– А таке, що краще забирайтеся звідси, поки цілі,– мовила білка. – І хваліться своєю силою десь в іншому місці.

– Ге, сіроманцю, може, й правду ота вертихвістка каже? Їй з гори видніше що й до чого,– глипнув на вовка ведмідь.

І вони почвалали далі, один – тримаючись за ніс, а другий – за вухо.

Наступного ранку над лісовою галявиною знову сурмили срібні сурмочки. То пробуджували джмелів братики Кіндратики.

Василь Чухліб

Художник Катерина Шалварова