Іванко і царева дочка - українські народні

В одного пана служили наймити, чоловік з жінкою. Ті наймити були бездітні і мали вже по шістдесят років. Пан посилав наймита ловити рибу і скільки скаже, стільки наймит зловить. Щастя велике мав той чоловік на рибу. Одного разу поз’їжджалися до пана гості, і він похвалився:

– У мене такий наймит, що скільки скажу, стільки риби зловить.

Тоді виходить один пан і каже:

– Давай поб’ємося об заклад. Як твій наймит зловить стільки риби, скільки я скажу, то даю тобі хутір і двір, а як не зловить, то ти мені таке саме віддаси.

– Добре.

І посилає пан старого наймита ловити рибу.

– Як не зловиш стільки риби, як сказав цей пан, то й не вертайся додому.

Прийшов наймит до ставу, закидає невід, витягає… аби хоч одна рибка зловилася! Закидає другий раз, і третій – нема риби. Сів наймит та й плаче. Уже й ніч, а він додому не йде. Коли чує, забулькотіло щось, і виходить з води нечистий.

– Чого ти плачеш? – питає він.

– Послав мене пан ловити рибу, а я не можу жодної спіймати.

– Я допоможу тобі, – каже нечистий. – Але ти за це даси мені те, що в тебе вдома, але ти ще не знаєш про нього.

Подумав чоловік: «Що ж у мене може бути такого дорогого? Ми вже з жінкою старі». Та й розписався він кров’ю, що через вісімнадцять років на тім самім місці дасть нечистому, що той запросив. Нечистий скочив у воду, а наймит закинув невід та й не може витягнути. Стільки риби наловив, що вже аж забагато.

Виграв його пан хутір і двір. Виграв і каже наймиту:

– Цей двір і половина виграної землі – твої.

Зробився наймит багатим. А тут його жінка каже, що буде мати дитину. І зажурився чоловік, бо не забув, що підписав нечистому. Жінка радіє, що буде мати дитину, а він журиться.

Вродився у них хлопець. І такий гарний! Та як з води росте. Що другий виросте за рік, то він за місяць у два рази більше. До року хлопець такий зробився, як другий у п’ять-шість років. Віддали вони його до школи. Хлопець вчиться, і так добре вчиться, що краще й не можна. А батько все сумує.

Приходить одного разу син додому та й каже:

– Тату, не сумуйте. Я знаю, що ви мене продали. Але не журіться, все буде добре.

Підріс хлопець та й каже татові купити пару лошат. Пішли вони на ярмарок і ходили, поки не надибав син одне паршиве лошатко. Батько хотів краще лоша купити, але син уперся, щоб тільки те паршиве. І купили, але пари до нього не було.

Прийшли вони на другий ярмарок, і хлопець знову знайшов благеньке, слабеньке лошатко.

– Оце купіть, – каже.

Соромно батькові таке лоша вести, але купив.

Заперли вони обох лошат у загоні, і сказав син, щоб росли вони там заперті три роки. І ще сказав батькові зробити візок, щоб усе в ньому було залізом оковане, а упряж щоб була ремінна.

Минули роки, і настав день, коли чоловік мав віддати нечистому сина. Хлопець почав готуватися. Пішов він до попа та взяв у нього єпитрахиль і свячену воду. Поклав це в скриньку і сказав батькові, щоб відвіз його до ставу, де мав віддати нечистому.

– А завтра рано прийдете сюди і заберете мене, – каже син.

«А чи ж буде кого забирати?» – подумав батько.

Під’їхали до ставу. Син каже батькові:

– Лишайте мене тут і зразу втікайте. Нехай коні біжать, як тільки можуть.

Лише зсадив батько сина коло ставу, як нечисті з води почали у старого камінням кидати. Якби мав гірші коні, то пропав би. Але коні понесли, як вітер, і винесли старого з біди.

А син сів коло ставу, поставив коло себе свячену воду, тримає в руках патрахіль і жде. А нечисті думають: «Як до нього підступити? Він же може зловити нас у патрахіль». Вийшли три-чотири нечистих і підступають з усіх боків, щоб його схопити. А хлопець кропить їх водою. Нечисті бояться свяченої води і не підступають близько. А як трохи підійшли, він кинув патрахіль і зловив самого старшого, того, що мав батькову розписку.

– Даруй мені життя, – просить нечистий.

А хлопець каже:

– Віддай розписку батька, то подарую.

Тоді старший нечистий посилає другого до пекла:

– Піди і принеси ту розписку. Вона там під каменем лежить.

Побіг нечистий за розпискою, а хлопець усе кропить їхнього старшого. Той аж корчиться.

Принесли нечисті розписку, подають, а хлопець глянув та й каже:

– Це не та розписка.

Та й кропить нечистого.

– Принесіть іншу! – кричить нечистий.

Пішли, принесли – знов не та.

Старший нечистий втретє посилає їх:

– Принесіть справжню розписку, бо він мені дні кінчає.

Принесли нечисті третю розписку. Подивився хлопець – та, що треба. Пустив нечистого з патрахіля та як окропить його свяченою водою навздогін!

Утік нечистий, а хлопець сидить і чекає батька. Дивиться, аж тут літак летить. Побачили його з літака та й почали спускатися.

Виходить з літака царська дочка, глянула на хлопця і сподобався він їй.

Каже:

– Я шукаю собі чоловіка, якраз такого, як ти. Сідай у літак.

– Я чекаю на тата, – каже він.

– Ти невдовзі його побачиш, – пообіцяла царська дочка.

Сів він у літак і прилетіли вони до царя. Хлопець написав листа до батька, щоб не журився і приїжджав на весілля.

Побралися вони і поїхали в гості до його батьків. Царська дочка взяла з собою солдатів, а як приїхали, поставила їх біля воріт на варту.

Погостювали вони та й полягали. А вночі пробудилася царська дочка, зняла пости і написала на дверях:

«Я їду в Рожеву землю. Як знайдеш мене там, то буду жити з тобою, а як не знайдеш, то втратиш».

Пробудився Іван – ні жінки, ні карети, ні вартових. Глянув на двері, а там написано: «Я іду в Рожеву землю…»

Розказав він усе батькам і пішов шукати Рожеву землю.

Іде він, дивиться, а край дороги три хлопці б’ються.

– Чого ви б’єтеся? – питає.

– Батьки наші вмерли та й залишили велике добро. А ми не можемо поділитися.

– А що ж то за добро?

– А таке добро. Перше – це шапка-невидимка. Як одягнеш її, тебе ніхто не бачить. Друге – це черевички. Як узуєш їх, то ступнеш сто кілометрів за раз. А третє – паличка. Прийдеш до моря, махнеш, і на морі дорога зробиться.

Подумав Іванко та й каже:

– Лишіть усе коло мене, а самі відійдіть. І котрий хутчіш до мене добіжить, той усе забере.

Вони лише відійшли від нього, а він натяг шапку на голову, черевички на ноги, узяв паличку в руки та й нема його. Прибігли брати – нічого нема. Та й заплакали.

Приходить Іван під ліс. У лісі хатка, а в ній живе бабка.

Привітався він до неї та й питає:

– Чи не знаєте, де Рожева земля?

– Не знаю. Але, може, мій син знає, бо він – Сонце. Він світить по всім світі і все бачить. Тільки ти заховайся, щоб він не спалив тебе, як прийде.

Коли це зашуміло-загуділо, ліс ламатися почав. Летить Сонце. Підлетіло і з нього зробився стовп, а зі стовпа – чоловік.

Заходить той чоловік до хати. Зморщився і каже:

– Мамо, я чую, що тут десь людина об’явилася.

– Де б вона тут узялася, синку? Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

– Та нічого, – каже Сонце.

– Чи не знаєш, синку, де Рожева земля? – питає мати в Сонця.

– Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить до другого лісу. Дивиться, хатка, а в хатці – бабка.

– Чи не знаєте ви, бабо, де Рожева земля?

– Не знаю. Як прийде мій син, Місяць, то я спитаю його, а тебе сховаю, щоб не налякався.

Чує Іванко, шумить-гудить, Місяць летить. З Місяця зробився стовп, а зі стовпа – чоловік. Увійшов до хати.

– Ох, чути тут людину.

– Де ж тут їй взятися? – каже Місяцева матір. – Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

– Нічого, – каже Місяць.

– А чи ти не знаєш, синку, де Рожева земля?

– Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить він під третій ліс. Знову хатка, а в хатці – бабка.

– Чи не знаєте, бабо, де Рожева земля?

– Не знаю. Але мій син – Вітер. Може, він знає. Я тебе сховаю, щоб ти не налякався, як він буде летіти.

Заховала бабка Іванка. Коли це шумить-гудить, Вітер летить. Тріщать у лісі дерева, ломляться й падають на землю. Підлетів Вітер, і з нього зробився стовп, а зі стовпа – чоловік. Увійшов той чоловік до хати.

– Ох, чую людину.

– Та де б вона, синку, тут узялася? Сюди ворон кістки не занесе. А чи не знаєш ти, де Рожева земля? – питає мати.

– Знаю. Там завтра царську дочку заміж віддають, то я маю землю підсушити, бо дощ пройшов, і мокро дуже.

Тоді попрохала бабка, щоб завів туди Вітер Іванка.

Іванко вийшов перед очі Вітру, а той каже:

– Чи вспієш іти за мною? Я буду сильно віяти. На другий день пішли вони. Вітер віє, а Іванко як узув свої черевики та як ступнув, то зразу на сто кілометрів.

– Добре йдеш, – каже Вітер, – я швидкий, а ти ще швидший.

А в Рожевій землі уже весілля почалося. Царська дочка заміж за іншого йде. Натягнув Іванко на голову шапку-невидимку та й заходить у хату. І ніхто його не бачить.

Підійшов Іванко та й ударив вінчального батька в лице. А той думав, що молодий ударив, та й каже:

– Молодий, чого ви б’єтеся?

А Іванко й молодого у вухо вдарив.

– За що ви мене, батьку, вдарили? – крикнув молодий, та й зчепилися вони битися. А Іванко то того, то іншого у вухо. Гості не бачать, хто їх б’є, та й стали битися між собою усі. І повибігали з хати. Вийшла й молода. А Іванко сів, їсть, ніби нічого й не сталося.

Але молода була хитра. Вона глянула у вікно і побачила, що їжа сама підіймається над столом.

«Щось тут є», – подумала вона та й посилає гостей подивитися. Гості до хати, а Іванко одного – у вухо, другого – у вухо. Повтікали вони.

Тоді молода сама зайшла. Іванко підступив до неї та раз ущипнув, другий раз ущипнув. А тоді скинув шапку-невидимку та й видно його стало.

Царівна зраділа, почала його цілувати та й каже:

– Коли ти мене тут знайшов, то вже будемо жити, як жили спочатку.

Пішов Іванко до трьох братів і повернув їм їхнє добро: шапку-невидимку, черевики й паличку.

Потім повернулися Іванко з жінкою у своє царство і там вони жили, поки не порвалися в них жили.