Про жінку, що виганяла чортів - українські народні

Жили колись в одному селі чоловік та жінка. Чоловік був тихий, добрий – такий, що й курці «добридень» скаже. А жінка йому дісталася така, як коса: коли говорила, то гейби косила. Чоловік аж підскакував від її язика.

Одного дня сапали у полі мандибурку. Скінчили роботу, коли сонце ще було на ціле коромисло від заходу, і рушили додому. Зайшли у ліс, вийшли на галявину.

– Ади, як тут файно викошено траву,– сказав чоловік.

– Не викошено, а вижато,– заперечила жінка.

– Ні, так рівненько, попри саму землю – можна лише косою.

– Серпом теж,– не вгавала вона.

– Нащо баки мені забиваєш? Це викошено!..

– Ні, вижато, вижато, вижато і все!..– кричала жінка на весь ліс.

Вона й не побачила, як закінчилася поляна і починалося провалля. Ступила ще крок і полетіла каменем у прірву. Та коли летіла, то все ще кричала:

– Вижато, вижато, вижато!

А потім замовкла. Чоловікові уже стало її жаль, бо яка не є, а все-таки жінка. Ліг на краю прірви, дивиться у темряву й кричить:

– Жінко-о-о!

Та звідти – ні слова. Чоловік не йшов додому – тут заночував. Прокинувся від якогось крику. Дивиться, а то чорти вискакують з провалля і кидаються в корчі, як ошпарені.

Чоловік спитав:

– Чого ви налякалися?

Чорти ледве дихають:

– До нас хтось кинув бабу, що з язиком, як праник. І нема з нею витримання: ми слово, вона – десять.

– Та це ж моя жінка! – похвалився чоловік.

– Бідний ти, небораче. Ми б не хотіли бути в твоїй шкірі,– і чорти повтікали.

Чоловік пішов додому, взяв сокиру і почав робити довжелезну драбину. Коли була готова, спустив її у прірву. Нахилився і гукнув:

– Жінко, лізь сюди!

Але вона скоріше умре, а не зробить так, як каже чоловік.

Той сидів півгодини й чекав. Нарешті нахилився і сердито крикнув:

– Сиди там до віку!

Як почула жінка ті слова, то за хвильку була на галявині. Накинулася знову:

– Ти, чоловіче, думав, що мене чорти візьмуть, й оженишся з молодою, га? Ніколи па світі! Не позбудешся мене до гробової дошки!

Чоловік не озивався. Дорогою він щось довго думав. Аж потім сказав:

– Я виджу, жінко, що ти можеш чортів виганяти. Ми б могли цим грошей заробити. Ходім у світ, може, нам щось лучиться.

Жінка не заперечувала:

– Ходім, чоловічку. Я люблю мандрувати...

Пішли селами, містами. Дійшли аж до столиці, А там великий смуток, висять чорні фани.

Що сталося? – спитав чоловік.

– Царівна заслабла.

– А що з нею?

– Кажуть, що в ній чорти. Цісар обіцяє дати мішок золота тому, хто вижене чортів із його доньки.

Пішли до палацу. Стали перед цісарем, і чоловік сказав:

– Ясновельможний цісарю, моя жінка вміє чортів виганяти.

– Файно, чоловіче. Як вижене їх із моєї доньки, то дам мішок золота.

Жінку пустили до покою. Царівна сиділа в золотому кріслі. Жінка тільки почала наближатися до неї, як вона затремтіла: чорти впізнали жінку й дали драла, хто як міг.

Чоловік і жінка взяли мішок золота і вернулися додому ґаздувати.