Ростом - грузинська казка

Був собі колись лицар над лицарями – Ростом, і якось заболів у нього зуб, та так, що земля йому вже на землю не схожа, а небо на небо. Ухопив Ростом за ноги кривого дева та й нумо крутити його довкола себе.

– Ой, Ростоме, Ростоме,– каже дев,– чи годиться своє лицарство на мені показувати. Коли хочеш зажити слави, йди он до того прегустющого лісу, там здибаєшся з рівнею.

Соромно стало Ростомові, взяв він канчука та шаблю й пішов до того яру, що кривий дев показав.

Довго йшов Ростом і набрів на таку височезну скелю, що око не сягало верхівки. А зверху помалу текла кров. Задер Ростом голову й побачив у скелі печеру.

«Який з мене й лицар, коли я туди не дістануся»,– подумав Ростом, вирвав одного дуба та приставив до скелі, вирвав другого і подерся вгору.

Дуба вирвав із коренем Ростом силою буйною.

Ухопив, розгойдав чимдуж і нагору жбурнув його.

І доти мостив собі дорогу, поки не видерся до печери. Зазирнув туди, аж там сидить здоровезний араб, скорчився, поміж колінами ножище тримає. І що задрімає, то й упаде лобом на ножа – отож та й кров, що текла по скелі. Прокинеться араб, гляне на схід і знову дрімає. Ростомові стало, може, трохи й страшно, але назад поверталися не можна – соромно, що люди скажуть.

«Ворогувати не випадає,– подумав Ростом,– краще я з ним побратаюся».

Підступив до араба та й гукає:

– А що це ти, брате, робиш?

Араб розплющив очі й каже:

– Ото й добре, що ти братаєшся. А то я тобі показав би, де чорти смолу гонять. Ходи сюди та побалакаємо. Ти хто?

– Ростом.

– То це в тебе страшний голос?

– У мене.

Тоді араб оповів йому свою пригоду.

– Того я,– каже,– дивлюся на схід, що з червоного моря вийде червоний араб і винесе красну, мов сонце, дівчину. А нема йому дороги, як повз мою гору, отож я маю його зустріти й воювати з ним. Котрий подужає, тому й красуня дістанеться. Вже три доби я не спав, і щоб не заснути та не прогавити червоного араба з красунею, я застромив між коліна ножа – що нахромлюся, то й проснуся.

– Лягай,– каже йому Ростом,– спи, а як червоний араб вийде з моря, я тебе розбуджу.

– То й добре, – араб йому. – Тільки не забудь, що скільки б ти не кричав, не розбудиш. А заженеш мені в п’яту ножа, я й прокинуся.

Заснув араб, а Ростом став на сторожі.

Недовго й чекав. Розвиднілося, і з’явився червоний араб з красунею. Кричав Ростом, кричав – не розбудив араба. Нарешті загнав у п’яту ножа, розбудив і каже:

– Я допоможу тобі битися.

– Гаразд,– відповідає йому араб.– Он бачиш унизу поле, там ми битимемося. Вирий там собі яму та й сиди, бо ми таку куряву здіймемо, що занесе тебе хтозна-куди. А вже коли помітиш, що червоний араб мене перемагає, вискоч із ями й закричи щосили. У нього затрясуться коліна, і я його подужаю.

Сховався Ростом у ямі, аж невдовзі й червоний араб пришумів. Вискочив перед нього чорний араб, і почали вони битися.

Билися, билися, таку куряву здійняли, що ліс почав осипатися. Бачить Ростом, що червоний араб перемагає, вискочив із ями та як закричить:

– А вдар, чорний арабе, Ростом тобі допоможе.

А в Ростома голос був, мов грім. Коли треба було йому кричати, він натягав залізного обруча, щоб голова не лопнула.

Закричить Ростом щодуху,

Ніби з неба грім ударить,

І посиплються дерева,

Й курява летить під хмари.

Закричав Ростом, підломилися ноги в червоного араба, вхопив його чорний араб і вбив. Дісталася красуня чорному арабові. Задумався Ростом: «Чи я не лицар, що маю оце чорному арабові слугувати! Чи не краще мені його вби-ти – і ганьбу із себе зніму й красуня моя буде».

Заснув араб, і Ростом потягнувся до його меча, тільки не спромігся витягти, такий меч важкий та великий був. Тоді він дістав свого меча, примірився, аж він і півшиї не прихопить. «Е, ні,– думає Ростом,– я цим мечем тільки вколю араба, треба щось інше придумати». Та й придумав: склав арабові ноги одна на одну, взяв меча й перерубав, а сам сховався за скелею. Схопився араб та одразу й упав. Ухопив тоді ноги в руки та як жбурне – ліс і повалився. Вискочив тоді Ростом і посік араба на куски. Кинувся Ростом до красуні, а та тікати, тільки й гукнула:

– Як же я за тебе вийду, коли ти араба зрадою вбив. Аби ти його вбив, як він червоного араба, тоді я навіки була б твоя.

– Будеш моєю хоч трохи,– гукнув Ростом і погнався за нею.

А вона, мов вітер, знялася й полетіла по чистому полю.

Тоді Ростом натягнув лука й хотів уцілити красуню, та соромно було, бо який лицар жінку вбиває, а не вб’єш, люди скажуть: жінка обдурила. Аж бачить Ростом, посеред поля гора височіє. Збіг Ростом на неї та як закричить, дівчина зомліла і впала на землю. Наздогнав її Ростом і, коли вона опритомніла, каже їй:

– Хуроман, я знаю, в тебе скоро народиться дитина. Коли дівчинка, хай тобі – а як хлопець, почепиш йому оце кружальце і хай так ходить.

Якось діти розгнівили його, і Зураб відлупцював одного з них. Тоді діти йому й кажуть:

– Якщо ти такий дужий, то йди та й шукай свого батька, а то нас товчеш.

Побіг Зураб до матері:

– Скажи, хто мій батько.

Мати розповіла йому все, Зураб надягнув шолома й подався шукати батька. А мати й-думає: «Нум подивлюся, чи вже годен він з ворогом битися». Одяглася по-лицарському, сховала коси під. шапку, сіла на коня й подалася за Зурабом. Наздогнала та й кричить:

– Кидай зброю!

Крутнувся Зураб, мов блискавка, налетів на вершника, нахромив коня на списа й підняв угору. Спала в Хуроман шапка з голови, розсипалися коси по плечах, і Зураб упізнав матір. Обняла Хуроман сина й ну цілувати. Зураб сказав:

– З лісу чорного, мов буря,

Вилетів юнак звитяжний,

Кінь його, як вітер буйний,

Був, здавалось, недосяжний.

Але я пустився 3.списом,

Налетів мов блискавиця,

В юнака ж засяли коси –

Тут, далебі, годі й биться,

Куди ділися й погрози:

Це ж бо ненька-ласкавиця.

Мати поблагословила Зураба, почепила батькову позначку й провела в далеку дорогу.

Довго ходив Зураб чи й ні, а прийшов до одного міста. На воротях зустрівся йому дід, котрий одразу ж упізнав Ростомову позначку. «Ростом нас і так уже замучив,– подумав старий,– а це ще й сина сюди несе, зовсім нас обдеруть. Треба їх спекатися, може, хоч тоді спочинемо».

Подумав так собі старий, а тоді й каже. Зурабові:

– Хіба ти дівка, щоб носити ото па шиї? Зніми, бо сміятимуться, та сховай якомога далі.

Повірив Зураб лукавому дідові і сховав батькову позначку під пахву. А старий побіг і розповів усім, що до їхнього

міста прийшов Ростомів син, то треба якось зчепити сина з батьком, бо не буде нікому просвітлої години.

От пішли міщани до Ростома та й кажуть:

– До міста прийшов лицар і хоче з тобою поборотися.

– Гаразд,– каже Ростом, – тільки спершу подивлюся, що воно за лицар, а тоді вже й поб’юся.

Вийшов Ростом на покрівлю та й ну стежити за Зурабом, а той побачив його й гукає:

– Чого зириш із-за рогу,

Чом не вийдеш до порогу?

А Ростом же не знає, що то його син, та й каже міщанам:

– Завтра битимуся. Ваш лицар мені сподобався.

От міщани й послали до Зураба одного чоловіка, щоб повідомив його про Ростомову волю. Погодився Зураб.

На другий день Зураб тільки-но побачив Ростома, як йому пригадалася материна розповідь: у твого батька зуби рідко, трохи сутулий, а як на коні сидить, то ногою дригає.

– Одійди, старий, скоріше,

Бо щось серцем потерпаю,

Що мені повіла мати,

Те в тобі я помічаю.

А Ростом йому:

– Я ніколи не був Ростом,

Ані родич, ні побратим.

Турок я, вбивця велета...

Не хотів Зураб з Ростомом битися, але той одне править – будемо битися. Зчепилися два велети, і Зураб повалив Ростома. Повернувся присоромлений Ростом до міста і каже людям:

– То нічого, що він мене сьогодні здолав! Ще побачимо, чия візьме.

Пішов Ростом до царя Какаоза й каже:-

– Лицар тут прийшов високий,

Хто його здолати зможе,

Слід ноги його глибокий

Тільки на могилу й схожий.

Перелякався цар Какаоз, почав лаштуватись утікати.

Та Ростом заспокоїв його тим, що нагострить свого кинджала, сполосне в отруті й так уб’є Зураба.

Цілу ніч гострив Ростом кинджала, мочив в отруті, а вранці знову покликав Зураба до бою.

Зураб знову не хотів битися, серце віщувало, що це батько його, але Ростом почав вихвалятися, що вчора йому нездужалось, а вже сьогодні він обов’язково поборе Зураба.

Зчепилися два велети, і знову переміг Зураб. Тоді Ростом нишком дістав ножа й загородив його в Зураба.

Вигукнув Зураб:

Ворогові б вашому відчути те, що відчув у ту мить Ростом. Кинувся він до Зураба й питає, де позначка. Підняв Зураб руку й показав.

Вигукнув Ростом:

– Ой сину, що ж я наробив,

Ножа в серце молоде

Загородив, підступно вбив,

А сам, як лист без дерева.

А Зураб йому:

– Ти ж ніколи не був Ростом,

Ані родич, ні побратим,

Турок ти, вбивця велета,

Тепер сина свого убив.

Посилає Ростом до царя Какаоза посланця, щоб той приніс ліків для Зураба. А цар Какаоз та хотів сам Ростома звести зі світу. І не хотілося йому посилати для Ростомового сина ліків, але мусив. То він і придумав таке. Покликав паламаря й наказав нести ті ліки, а вже як доходитиме до Ростома, то хай упаде, буцім спіткнувся, а ліки й розіллються.

Паламар так і вчинив. Щойно підійшов до Ростома, як нога йому посковзнулася й він упав – ліки розлилися.

Вихопив Ростом меча і розрубав паламаря навпіл..

Кинувся Ростом знову до сина, а той вже й помер.